Якби Олені Михайлівні колись сказали, що в її Сашка буде шестеро дітей, вона не повірила б. А тепер вибирає між роботами вільний час, щоб із райцентру Веселе дістатися до внуків у Запоріжжя: цікавий кожен прожитий із ними день, в оселі гамірно, мов у вулику, зате всі щасливі. Я теж напросилася на гостину. Бо справді ж, скрутно нині, не кожен дасть раду великій родині. Як там у них?
Дзвіночком у будинку Дмитрієвих «працює» кокер-спанієль Кирюша. Розумне собача приводить до оселі гостей й «передає» найменшій із донечок — Настуні. Та, вистрибуючи прудким м’ячиком, зустрічає прибулих невимушеним запитанням: «А що в тебе є?». Так поводяться тисячі маленьких непосид, у яких є рідні мама і тато. Усе, як звичайно, якби не одна обставина: дівчинка іще рік тому була зовсім іншою. Вона не усміхалася, не розмовляла… А сьогодні Настуня — весела невгамовна пустунка, улюблениця старших дітей. Їй три з половиною рочки, вона кмітлива й швидко розвивається.
Родина Надії й Олександра Дмитрієвих узяла на виховання дітей. Батьки — дуже красиве подружжя, що живе в гармонії вже 18 років. Мешкають у Запоріжжі у приватному будинку, який добудовували поетапно, відповідно до того, як з’являлися в родині діти. П’ять невеликих кімнат, кухня, площа розпланована дуже компактно, щоб усім було зручно. Надія знайомить мене з дітьми, розповідаючи тим часом історію сім’ї.
— Коли нашому рідному сину Андрієві було два з половиною роки, ми вдочерили семимісячну Лєночку. Сьогодні вона навчається у школі-інтернаті для дітей із вадами зору, на вихідні приїздить додому. А потім ми з сином прочитали в місцевій газеті про дівчинку Леру, доля якої нас зворушила. Татові про неї розповіли, лише коли познайомилися з дитиною в притулку, що на Осипенківському. Він у нас добрий, співчутливий, тож невдовзі поїхали і забрали дівчинку. Було їй тоді одинадцять років.
Про Альошку дізналися з Інтернету, він перебував у Мелітопольському інтернаті.
— Побачили на екрані й одразу вирішили, що він ваш? — дивуюся.
— Це важко пояснити, — каже Надія. — І це дається не кожному. Треба, щоб душа була відкрита саме цій дитині. Глянув — вона твоя. Так сталося, що «стрілочка» серця зупинилася на Альошці.
Пізніше мама розповіла, як непросто було адаптувати 13-річного хлопчика до іншого життя — в родині. Йому ніяк не вірилося, що в нього будуть тільки його власні білизна, сорочки і штанці. Дитина не вміла лічити, не знала алфавіту. Спершу ніяк не могла наїстися борщу. Однак батьків це не лякало. Разом із підлітком вони прожили пропущене ним золоте дитинство, коли так весело гратися в солдатиків, машинки, так затишно засинати після маминого «добраніч» у зручному ліжечку з теплим ведмедиком.
Так само щасливо складається доля одинадцятирічної Олі, яка намагається якомога частіше притулитися до мами Надії, коли у тієї випадає вільна хвилина.
Сьогодні Дмитрієви можуть покластися на старших дітей, яким по 17 років.
Лера, дівчинка з дивовижно красивим волоссям і глибокими виразними очима, є першою помічницею матусі, бо опановує кулінарні премудрості в училищі, буде професійним кухарем із поглибленими знаннями кондитерської справи. Тож вечорами з Олею готують салати, печуть смаколики до чаю. Старші хлопчики Андрійко й Льоша навчаються в залізничному училищі. Вони продовжать батьківську справу, адже Олександр Іванович працює головним енергетиком, а Надія Миколаївна завідує виробництвом на «Запоріжжі-1».
— Неодмінно треба бути дітям за приклад, а отже — сумлінно працювати, — каже жінка. — Взагалі, батьківство — це дуже важкий труд. Я маю на увазі не лише фізичну роботу. Втім, добробут родини теж важить багато. А розраховувати лише на допомогу держави — марна річ. Я вважаю своїх дітей найкращими, тому хочу, щоб вони пізнали справді повноцінне життя — купалися в любові, носили гарні речі, користувалися сучасною технікою. Задля цього я ладна в чомусь відмовити собі… І у відповідь отримую вдячність, розуміння. Їх зовсім не псують мобільні телефони, планшети. Іноді я стаю свідком таких ситуацій у сім’ях, де діти рідні, що подумки дякую Богу, розуміючи, що наші прийомні просто ідеальні.
Але щоб родина дійсно була міцна, слід докласти чимало зусиль. Кожне дитя, котре переступило поріг цього дому, потребувало дуже багато уваги. А також — невпинної боротьби за здоров’я. Давалися взнаки не завжди благополучна спадковість і занедбаність у зовсім ранньому віці. Лікували і просто любили, бо кращого засобу ще ніхто не вигадав.
Завжди поруч дочки була мати Тамара Володимирівна. Справжня подвижниця. Як же іще назвати цю жінку, яка за прикладом Надії й Олександра створила подібну родину! Хлопчики Ярослав, Броніслав і Сашко — рідні брати. Старша Катруся тепер уже їхня сестричка.
Знайомлюся і пізнаю ще одну хвилюючу історію.
— Ось так вийшло у мене, — лагідно всміхається жінка. — Спершу ми з чоловіком допомагали Наді з Олександром доглядати їхніх дітей. А коли чоловіка не стало, приходила увечері додому — і така самотність огортала! Не стала я заглиблюватися в депресію. Поїхала по інтернатах, взяла спершу двох братиків, а тоді вже в іншому місті знайшла третього. Подумала: це шанс їх не розлучати, та й рідко хто зважиться взяти трьох. У Каті, їй чотирнадцятий, теж своя нелегка доля, її двічі брали в родину, повертали…
— А ми вирішили, що ніхто нікого не повертатиме, тож ідемо в дорослість разом, — усміхається до дівчинки Тамара Володимирівна.
Сьогодні в них дивовижно щирі взаємини. Панує атмосфера товариськості, дружби. Тамара Володимирівна зі своїми дітьми мешкає неподалік, тож часто сім’ї збираються разом. Жінка ще працює, але встигає вести домашнє господарство, стежити за навчанням усіх чотирьох, виховувати їх у добрі та любові. А ще — допомагати синові Миколі, який керує дитячим реабілітаційним центром і також виношує думку про створення прийомної родини.
— Діти — моє життя, — без краплі пафосу, як про буденну річ, говорить Тамара Володимирівна.
Пишається донькою і зятем. І радіє, що у них є послідовники, наприклад, узяла на виховання діток Надіїна подруга Іра Джос. Кожен такий вияв любові — це порятунок від гіркого сирітства ще однієї маленької душі.
Є у Дмитрієвих мрія — створити дитячий будинок сімейного типу. Вони готові хоч сьогодні взяти під своє крило іще сиріток. На заваді — квадратні метри житлової площі. Бо сьогодні — тут жодного вільного куточка. Але жевріє надія, про яку, щоб не зурочити, вони говорять лаконічно. Є державний проект спорудження будинку за останніми технологіями з усіма вигодами. І їхня родина у нього включена. Далі, як кажуть, буде… Чекатимуть, бо мають витримку. А ще добре знають ціну дитячої сирітської сльозини. І усвідомлюють власну місію в цьому житті.
Ганна КЛІКОВКА
Запорізька область
