Годувальник

0
442

Чоловіка тітки Тетяни звали Петром. Але на ім’я вона його називала тільки тоді, коли зверталася безпосередньо до нього: «Петю…» А в розмовах із сусідками, з рідною сестрою, знайомими незмінно казала: «Мій годувальник».
Тітка Тетяна працювала в колгоспній городній бригаді, а дядько Петро був передовим комбайнером, відомим на весь район. Він і приносив у дім головний дохід: високу зарплату за свою сумлінну працю, премії, нагороди з подарунками після жнив.
Якось навесні дядько Петро приїхав із райцентру із саджанцем:
— Ось купив горіх — продавали на базарі з розсадника. Казали, дуже врожайний сорт. Як називається — не запам’ятав.
— То посади біля вишняку, — порадила дружина.
— Е ні, горіх любить простір. Посаджу на городі з боку хати.
Так і зробив.
У перші роки, поки дерево було ще молоденьке й, здавалося, повільно росло, ніхто його не помічав. Потім горіх порадував господарів першими кількома плодами, згодом — кількома десятками… І от уже син господарів 14-річний Олексій ходить у вересні з потемнілими долонями: горіхи чистив.
А через якийсь час тітка Тетяна почала виказувати своєму годувальнику:
— Твій горіх уже півгорода затіняє! Картопля витягується в нитку, огіркам світла бракує.
— Шістдесяти соток на все вистачить, — заперечував дядько Петро.
Горіх із року в рік, здавалося, все більше розростався — і вгору, і вшир. Тінь від нього діставала й до вікон вітальні. І щороку тітка Тетяна нарікала на дерево.
Сорт справді виявився на диво врожайним. Горіхів під осінь — відрами. Пригощали ними всіх, хто тільки до двору заходив. У студентські роки Олексій возив їх однокурсникам у гуртожиток.
А тітка Тетяна ніяк не могла заспокоїтися: щось на городі не вродило — винен горіх. І якось навіть захотіла, щоб чоловік його зрубав.
— Е ні! — дядько Петро був категоричним. — Не рубатиму сам і нікому іншому не дозволю. Хіба що після моєї смерті це зробите. Невже тобі не шкода? — щиро дивувався дружині.
Підступна невиліковна хвороба скосила господаря. І у тітки Тетяни не стало годувальника.
Настали нелегкі 90-ті. Син Олексій, що мешкав із сім’єю в райцентрі, втратив роботу. Мізерної пенсії тітки Тетяни ні на що не вистачало. Притрушений снігом, стояв на городі велетенський горіх. Дивлячись на нього, тітка згадувала чоловіка і то зітхала, то схлипувала.
Якось селом їхав автофургон, загальмував біля двору. Жінка вийшла за хвіртку. З кабіни вистрибнув жвавий молодик у дублянці:
— Ми заготівельники. Бачимо, у вас великий горіх. Чи немає у вас плодів на продаж? Ми добре заплатимо.
На кухні біля водогрійного котла стояли три мішки з горіхами, які господиня не знала куди подіти. Везти в райцентр на базар важко та й ніколи… Стояти там із ними, набиватися покупцям… Невістка теж продавати не буде.
— Аякже, є. Гарно заплатите — то й беріть.
Заготівельники жінку не обманули: тих грошей вистачило і їй, і синовій сім’ї на певний час. І дорогу до її двору не забули: відтоді щороку навідуються.
Дивлячись на велетенський горіх, сива жінка час від часу каже, зітхаючи: «Годувальник ти мій…».
Таїсія ЦЕГЕЛЬНА