Чубки своїх не полишають

0
390

Віра народила хлопчика! Ця звістка миттю облетіла всі Чубки (так звався їхній куток у селі) і викликала світлі усмішки. Молоді сусіди згадали, мовби вчора це було, своїх первістків, а сьогодні від щирого серця переносили на ту не бачену ще дитину часточку свого батьківського тепла.
Услід за гарною, наче ніч після дня, поспішила інша новина: Вадим, батько хлопчика, цивільний Вірин чоловік, іще про це не знає. Ба, він навіть не провідував дружину останні місяці (був чоловіком, як казали баби «приходящим», бо жив у другому селі), мовляв, дуже багато роботи, а відстань до Віриного обійстя немала…
— Коли зваблював, то, либонь, знаходив час, — гомоніли поміж собою сусіди. — Та й добиратись до села було близько.
Минув день один, хилилося за обрій сонце другого. «Вірусю, як ти там? Що там маленький?» — не вгавав Вірин мобільний. Молода мама, розчулена увагою близьких і знайомих, щасливо виціловувала шовковисті щічки, вдихала кожен порух своєї перлинки. Очі тепліли росою радості. І лише ніч заносила у серце жінки чорну, без просвітку, тривогу за майбутнє. Відчувала: не бути йому таким безхмарним і легким, як мріяла з Вадимом, який, до речі, так і не зателефонував.
Ой, Вадиме, Вадиме… Перше її кохання. Настільки сильне і жагуче, що і думки не мала про те, чому милий відкладає на потім солодку мить, коли їх назвуть — за законом — сім’єю.
— Навіщо поспішати, Віро, хіба любов наша стане сильніша від штампа в паспорті? — незмінно відповідав на несміливі натяки дівчини.
Так і жили цивільним шлюбом, аж поки… Звістку про дитину потенційний тато сприйняв як стихійне лихо. З тієї пори все частіше залишався ночувати у своєї матері, знаходив невідкладні справи на цілий день, аби лиш менше навертатися на очі тій, без кого ще вчора на словах жити не міг і дня…
…Зустрівшись під магазином, розговорилися між собою чубківські чоловіки.
— Що робитимемо, хлопці? — першим порушив мовчанку давній сусід Віри Василь і затягнувся цигаркою.
— А що тут довго думати: намнемо тому жевжику боки, а далі видно буде! — запальний Вірин одноліток Сашко відчував за собою провину: росли разом, захищав її від хуліганів, ніхто й словом лихим про неї при ньому не обмовився, а тут…
— Не про це мова зараз, Сашку, — розсудливо заперечив найстарший серед них, Олексій. — Та й утік той Вадим десь у місто — роботу буцімто там знайшов. А от Вірі як нині? Самій із дитиною та сумними думками…
— А ще ж і виписку з пологового пережити. Медсестра ж батькові дитя вручає. Може, баба Ликеря замість батька дитя забиратиме? — озвався Сашко.
— Чому ж баба? — Василь спересердя мало не обпік сигаретою вуса. Від того ще більше розсердився, помовчав хвильку, а тоді, надумавши, одним духом випалив:
— Сам забиратиму. Моя Олена на те пристане. Разом і поїдемо по Віру. Щоб до пуття все було. Дитя не винне. Що йому — безбатченком життя починати?
…Тільки-но від’їхав від двору легковик-таксі, Віра зайшла до хати, озирнулася: довкруги все прибрано, чистенько, на столі — батарея дитячих пляшечок та сосок, на ліжку — акуратний стосик пелюшок, сорочечок, повзунків.
— Ну от ми й удома! — весело мовив Василь, переступаючи поріг із маленьким Костиком на руках. — Кажи, Віруню, де покладемо нашого козака?
— А ось тут! — пробасив Олексій, уносячи із Сашком до кімнати плетену з лози колиску. І додав, підчепивши її під сволок: — Це ще від моїх Максима з Іванкою залишилася. От і твій у ній вигойдається!
Двері протяжно скрипнули знову: зайшли Сашкова Тетяна і Олексієва Оксана, а за ними — Василева Олена. Перша тримала в руках великого пухнастого зайця, друга затисла під пахвою зілля для купелі, а найстарша серед них, Олена, як ведеться за звичаєм, — миску з варениками.
— Ну, Вірцю, — весело сказав Сашко, — от ти з сином і вдома. Все буде гаразд. Усім кутком доглянемо хлопця. Чубки своїх не полишають!
Леся ГУДЗЬ