Дивні метаморфози

0
285

«І чому моя Нінка така лиха стала? Старість на неї так уплинула, а чи інша яка причина?» — розмірковував Петро, поволі чимчикуючи до лісу.
ЛІС! Єдиний прихисток останнім часом для його ліричної сутності. Удома — сердита дружина, а тут — спокій. Зведе в небо погляд — сосни лапатими гілочками в синяву впираються, роззирнеться навкруги — краса невимовна, вдихне на повні груди напоєного цілющою живицею лісового повітря — бадьорість заграє у кожній клітинці тіла. Усі негаразди розвіються, розбіжаться та й залишаться в гущавині, зачепившись за гілляку старого висохлого дуба. І повернеться Петро після прогулянки додому спокійний та врівноважений…
Сьогодні знову дружина його лаяла. Дорікала подорожами до лісу.
— Та я ж ходжу туди раз на тиждень! — виправдовувався.
— А чого без діла швендяти?! — гримнула. — Аби вдома нічого не робити?
Так cлово за словом — і знову посварились.
«А може, це я був поганим чоловіком?! Можливо, не досить уваги їй приділяв… Було ж колись: усі товариші мені заздрили, захоплюючись Ніночкою-красунею. Усе ж до ладу — і врода, й постава, і вдача сумирна та лагідна».
Майже 40 років прожили як одна душа. А тут його кохану дружину останнім часом мов підмінили на злющу Кайдашиху. Товариш Микола, колишній учитель, днями зауважив:
— Якісь дивні метаморфози… — Микола любив козирнути розумними словами.
— Що, що? — не второпав Петро.
— Кажу, якісь метаморфози, з грецької — перевтілення, відбуваються. Куди поділась твоя сумирна Ніночка?
Якщо вже й Микола помітив, то що ж воно буде далі? Хоч бери та тікай назавжди у ліс від тих метаморфоз.
Із сумними думками Петро повільно брів лісовою стежкою. Раптом щось із розгону гепнулося йому об ногу. Рвучко обернувся і здивовано подивився на собаку, який весело підстрибував поруч, вимахуючи хвостом.
— Друже?! От капосна Нінка! Просив же не випускати собаки…
Аж плюнув спересердя і, гримнувши на пса, занурився в обійми лісу.
Не встиг Петро пройти й кількадесят кроків, як зайшовся гавкотом пес. Аж скаженів — то поривався бігти вперед, то знову повертався, гріб лапами землю, але врешті не витримав і рвонув у глиб лісу. Петро здивовано подивився услід собаці й хотів іти далі, аж тут раптом повернувся Друг і, прожогом пролетівши повз нього, зник із-перед очей.
— Що за чорт?.. — видихнув Петро.
Прямісінько на нього услід за псом мчала розлючена дика свиня з цілим виводком поросят. Чоловік миттю видерся на найближчий іще молодий дуб.
— От халепа!
Петро сидів на найвищій гілці й злякано відхекувався. А свиня розійшлася не на жарт: люто взялася рити землю навколо дуба. Риє й риє, у Петра ж душа холоне з переляку.
«А що, як підкопає дуба й він упаде?» — так думав, тримаючись за гілку…
Час збігав. Свиня, напевно, вирішила перепочити, бо вклалась на оголене коріння дуба і порохкувала, коли смугасті дітлахи щоразу тикались рильцями в бік…
Сонце повільно котилось до горизонту. В Петра вже затерпли руки.
— Йшла б звідси, вража пико! — лаявся, кидаючи донизу маленькі гілочки.
Та куди там! Грізна окупантка знову заходилась біля дуба… Вже й перші сутінки опустились на землю. Таємнича тиша лісу, закутана серпанком вечора, заворожувала красою. Та Петрові було не до того. Страшенно втомлений, закляклими руками й ногами він з останніх сил намагався втриматись на гілці.
— Ох гірка моя годинонька! Не таким я уявляв закінчення земного шляху. Не таким… Отче наш…
Слова молитви враз перервали якісь голоси. Прислухався. Хтось щось кричав, гавкали собаки. На радість Петра, дика льоха поспішила забрати свій виводок і гайнула у глиб гущавини. Трохи перечекавши, Петро став сторожко спускатись донизу. На півшляху враз під ногою зламалась гілка, і він з тріском полетів на землю. Упав так, що аж дух забило, але крізь затуманену свідомість почув знайомий голос:
— Ой, Господи, вбився!
Чиїсь руки налякано його обмацували, трясли за плечі.
— Та цілий, цілий! Вистачить, щоби гризти! — насмішкувато пролунав хриплий чоловічий голос.
— Микола? — здивувався Петро й розплющив очі.
Над ним схилилася розхристана й перелякана Нінка, а неподалік стояли озброєні палицями односельчани, дехто — й рушницями.
— Що за партизанський загін? — поволі підвівся Петро.
— Живий! Серденько моє! — обхопила за шию дружина, цілуючи, мов навіжена.
— Метаморфози! — похитав головою Микола, й усі весело розсміялись…
Після цього Нінку знову як підмінили. Стала тиха й лагідна, слова дошкульного не мовить. А Петро іноді, пригадуючи пригоду в лісі, нишком підсміювався:
— Хто б подумав, що свиня принесе злагоду в дім! От чудасія!
Ірина ЯСІНСЬКА