Присвятила себе невдячному сину

0
355

Але вчасно зрозуміла, що в 60 років життя тільки починається. Ольга ніколи не задумувалась над майбутнім. За неї це робили інші: батьки, бабуся, потім чоловік. Лише після смерті близьких людей 60-річна жінка опинилася перед дилемою: лишатися безпомічною жертвою чи боротися з обставинами свого життя.
Так склалося, що Олечка була пізньою і довгоочікуваною дитиною. Тому не дивно, що для неї і заради неї жила вся сім’я. Дідусь — професор університету, бабуся (яка все життя займалася домашнім господарством), тато-інженер та мама-вчителька. Кому ж віддавати сили, душевне тепло та все надбане, як не маленькому сонечку?
З часом Оля зрозуміла, що найважливіша у родині, але, як не дивно, дівчинку це не зіпсувало. Можливо, виховання не було таким уже неправильним, можливо, величезна дідусева бібліотека (а читати Оля любила змалку) допомогла, але розбещеною увагою єдина дитина не стала. Навпаки — атмосфера любові та взаємної поваги, що супроводжувала її, зробила Олю більш вразливою та незахищеною перед життєвими реаліями.
Мабуть, батьки це розуміли, тому й постаралися видати заміж за “підходящого” хлопчика — сина маминої подруги. І виховання, і погляди на життя у молодят були схожими. Великого кохання, на жаль, не відбулося. Життя пройшло тихо, спокійно і… передбачувано.
Єдина несподіванка, яка сталася у сімейному житті Ольги Миколаївни, — син Віктор. Звичайно, народження малюка сюрпризом не стало. Нерозуміння і здивування прийшло пізніше, коли синочку виповнилося 15 років. А спочатку все було, як у кращих романах. Вітя ріс спокійним, розсудливим хлопчиком. Так само, як і мама, багато читав. Вчився, правда, посередньо, але ми ж не позбавляємо своїх дітей любові через погані оцінки?
Тато Віті, який на той час займав солідну посаду у місті, мало займався сином, а Ольга Миколаївна старалася за двох. І у цирк водила, і в театр, і на концерти. Часу у неї було достатньо, адже, як і бабуся, присвятила себе сім’ї.
Так і пройшло б усе спокійно, за знайомою схемою, якби не сусідський Мишко. Цей друг, вважала Ольга, і зіпсував її сина. Сусіди переїхали у їх будинок пізніше. Їх поява одразу стала сенсацією: малий Мишко бив усіх дітей у дворі. Мамочки та бабусі були шоковані: що це за дитина? Хто його батьки? А трохи згодом до квартири сусідів почали шикуватися невеличкі шеренги незадоволених поведінкою малого шибеника. Та довго це не тривало. Ольга сама не ходила сваритися із сусідкою, а із розмов приятельок зрозуміла: матері Мишка на нього “плювати”, тому толку від цього мало. Молода, красива Валентина проводила час у своє задоволення, а малий забіяка так само уперто продовжував тероризувати всіх однолітків у дворі.
Декілька разів і Вітя прибігав з розірваною сорочкою, а потім… Ольга навіть не помітила, як це сталося… Мишко та Вітя потоваришували. Спочатку навіть зраділа: тепер цей хуліган не буде бити мого Вітю. А потім схаменулася: а ну ж як поганому навчить? Почала боротися по-своєму. Запрошувала Мишка додому, частувала обідами, давала читати книжки…
Тепер з гіркою усмішкою згадувала свої невмілі намагання змінити цього хлопця. Не вдалося.
У 15 — Вітя разом із Мишком вперше втік із дому. Їх зловили, повернули, та не надовго. Втечі, які не можна було пояснити, продовжувалися з регулярністю у три місяці. Ні сльози, ні вмовляння не допомагали. Через рік розлючений чоловік, — таким його Ольга досі не бачила, вирішив: син піде у військове училище.
Сльозами впросила почекати, щоб Вітя закінчив школу. Але після школи шлях був один. Батько більше не йшов на компроміси — син має стати офіцером. Дисципліна йому не завадить.
Офіцером Віктор став. Але професія не додала хлопцю здорового глузду. Через три роки його з тріском вигнали з частини, за що — Ольга й досі не знає. Чоловік на той час помер, а син… син став чужою, злою, навіженою людиною.
Тепер вони з тим же Михайлом цілими днями десь вешталися, а увечері влаштовували у материній квартирі пиятики.
Десять років такого життя перетворили Ольгу на згорблену, придавлену горем бабусю, а Віктора у закінченого алкоголіка. Природна пасивність і далі утримувала б жінку, вона вже звикла миритися із ситуацією, що склалася, якби не випадкова зустріч.
Йдучи по базару, почула здивоване: “Олю, це ти?” Обернулась. Поруч стояла гарна, усміхнена жінка років сорока. “Та це ж Галинка!” (аж застигло все у середині). Колишня одногрупниця, здавалося, й не змінилася зовсім. Звичайно, з’явилися зморшки, зникла струнка фігура, але очі були такими ж — задиристими та веселими.
— Що це з тобою, Олечко? — спитала Галина. — Ти ж завжди така впевнена була, спокійна, а зараз геть зігнулася. Біда якась?
Незчулася, як зі сльозами на очах розповіла усе: і про життя своє, і про сина, і про покійного чоловіка. Галя мовчки вислухала, міцно взяла за руку і повела до себе додому. Після третьої чашки чаю очі висохли, а гіркі думки помалу відійшли. Ольга Миколаївна роздивилася довкола: невелика квартира сяяла чистотою, на вікні посапував рудий кіт… і такою теплотою та спокоєм віяло від цього дому, що хотілося прилягти на диван, задрімати і залишитись тут назавжди.
В обід прибігла Галини дочка, за нею прийшов зять. Ольга Миколаївна почала збиратися додому.
— Нікуди я тебе не відпущу, — раптом серйозно та впевнено промовила Галя. — Поживеш трохи у нас, а далі щось придумаємо.
І таке полегшення відчула змучена постійним напруженням жінка, що навіть не намірилась заперечувати.
Цілий тиждень вона боялася зателефонувати додому, боялася почути голос вічно п’яного сина або його кращого “друга”, боялася зруйнувати отримане щастя.
І тут допомогла подруга. Галина Сергіївна сама зустрілася з Віктором, мало не за руку завела його у наркологічний диспансер…Перші кроки було зроблено.
Дивлячись на енергійність та оптимізм Галини, Ольга відмовилась від своєї вічної жертовності: повернулася додому, вигнала “окупанта” Михайла, який і не збирався покидати “насиджене місце”, розпочала у квартирі ремонт. І… почала працювати. Лише у 60, після 35-річної перерви у її трудовій книжці з’явився новий запис: вихователька дитячого садка. Дивно? Але у нашому житті й не таке буває.
До речі, через місяць у неї ще одна визначна подія — одруження. Але це вже зовсім інша історія.
Неля ЗАБОЛОТНА