Двадцять чотири години батьківства

0
573

Алла варить борщ. У десятилітровій каструлі смачно булькає, у великій сковороді ніжиться цибулька на засмажку. Годинник на кухні поспішає стрілками до обідньої пори. За годину Олександр доправить зі школи дітвору.
— Батьками ми «працюємо» двадцять чотири години на добу, — усміхається жінка. Вигляд вона має молодий і бадьорий, зовсім не схожа на засмикану побутом матір трьох власних і дев’ятьох прийомних дітей.
Я сиджу на затишній кухні Ярославцевих, де, окрім смачних ароматів, витає дивне умиротворення, відчуття спокою і злагоди. І розумію, що таким і має бути справжній сімейний дім, якщо створений він не формально, як це буває, а з почуттям отієї найвищої у світі любові, яка зветься батьківством.
— Я ніколи не уявляла, що матиму стільки дітей, — каже Алла. — Старшій донечці Оленці — двадцять шість. Вона закінчила медичний коледж, заміжня. Маємо ще двох синів — Валерія і Влада. Коли меншому було рочків чотири, натрапили у місцевій газеті на фото дівчинки із сиротинця. Щем стиснув душу, поїхали у притулок до Мелітополя. Маленька Діана, Владова ровесниця, все тулилася до нас, заглядала у вічі, щебетала. Почали провідувати, дізналися, що дівчинку знайшли покинутою в парку. Невдовзі перевезли малу до себе. А там і сестричка її знайшлася, Оля, вона лежала у лікарні. Ну як було її не забрати! Пам’ятаю, приїхали за нею, а вона летить нам назустріч, падає, було їй лише два з половиною рочки, і щодуху гукає: «Мамо!». Мій батько тоді не міг стримати сліз. Оля ніколи не бачила машини, боялася їхати. Вчепилася в мене, мов мавпеня, на одному черевичку шнурок, на другому — застібка. Серце боліло…
Так Ярославцеви стали прийомною родиною. Проживають вони на околиці Михайлівки у власному будинку. З появою дітей узяли позику, щоб облаштувати ще кілька кімнат. Із сараю зробили простору ошатну кухню з великим столом.
Відвідавши тренінг для прийомних батьків, які проводить служба у справах дітей, подружжя вирішило узяти на виховання ще малечу. Поступово сім’я поповнилася двома братиками — Сашком і Андрієм, братиком і сестричкою — Яриком і Яною, Іванком, Христинкою і найменшою Настунею, котрій нині 12 років.
Із прийомної родини сім років тому вони стали будинком сімейного типу. Найважче, каже Алла, адаптувати дітей до життя в суспільстві. Адже за тендітними дитячими плечима — складні й важкі життєві історії. Одна з дівчаток, наприклад, почувши, як Алла Миколаївна якось поскаржилася на втому й головний біль, по-дорослому «порадила»: «Похмелитися треба, мама завжди так робила…». Двоє братиків довго не хотіли нічого їсти, окрім хліба з кетчупом, — це була їхня єдина їжа в тому, «першому», житті. Діти не вміли вмиватися, користуватися милом, туалетом. Великої витримки потребувало привчити їх чемно поводитись у магазині. Стресом для малих став і дитсадок, адже боялися, що їх залишать там назавжди. Втім, терпіння, напевне, і є визначальною рисою батьківства. Надто ж у такій родині.
Сьогодні непросто виживати й зовсім маленьким сім’ям, адже допікають ціни, тарифи й одвічні клопоти — чим нагодувати дітей, у що вдягти. Тож питаю господарів, як вони викручуються?
— Ми дуже ощадливо ведемо господарство, — розповідає Алла Миколаївна. — Шукаємо, де можна купити продукти за акційними знижками. У холодильниках завжди є запас м’яса, риби. Я консервую овочі та фрукти сотнями літрів, тож наш погріб заставлений бутлями й банками. Це дуже виручає взимку.
Жодних пільг, окрім путівок на оздоровлення дітей та харчування у школі, родина не має. Витрати на електро-енергію — 500-600 гривень щомісяця (накручують пральна машина, холодильники, комп’ютери, два телевізори, бойлер), триста гривень коштує балон газу, до 200 — вода, стільки ж телефон з Інтернетом. Звісно, як і у всіх, ці цифри невпинно збільшуються. Але Ярославцеви оптимісти. Така вдача в Алли від мами Любові Григорівни і тата Миколи Петровича. Вони сприйняли всю дітвору як рідних онуків, допомагають їх виховувати. А як багато значать для дитини турботливі бабуся й дідусь!
Майже всі діти навчаються у Михайлівській гімназії. Не кожен, як-то кажуть, зірки з неба знімає, але всі стараються. Мати навчає дівчаток вести домашнє господарство, поратися на кухні, доглядати за речами. З татом хлопчики ремонтують, виїздять на риболовлю. А всі разом полюбляють мандрувати. Кілька разів щоліта неодмінно влаштовують поїздки на природу — з купанням, юшкою. Щоправда, проблематично дістатися потрібного місця, бо всім одразу не влізти у машину. А придбати бодай не новий «бусик» їм не по кишені.
Прикметно, що деякі з жінок, які дали життя дітям Ярославцевих, знають, де їхні кровиночки. Кількох знаходили у соціальних мережах родичі. Але ці зв’язки такі, як блискітки сонця в холодній воді, — промайнули і згасли. Мамою й татом усі без винятку називають Аллу й Олександра. Це так природно, адже коли п’єш чисту воду, то в каламуть зазирати не хочеться. Хоча потяг до тієї криниці теж природний. Там, за темною цямриною їхнього дитинства, — минуле. А попереду — ціле життя.
Ганна КЛІКОВКА,
Запорізька область