Відлетіло щастя

0
450

Ліда збирала сина в дорогу. Два літніх місяці промайнули як один день: час повертатися Сашкові на навчання. Четвертий рік він гризе граніт науки в одному з харківських вишів. Відмінник. А красень який! У діда Степана вдався.
— Щоб женитись, вибирай тільки харків’янку з квартирою, — повчала мати сина, пакуючи в сумку банки консервації.
— Мамусю, скільки можна? — Сашко благально дивився неньці у вічі. — Ви знову про своє.
— Не хочеш харків’янку, то шукай киянку, одеситку, аби лише з квартирою була. Бо житла тобі повік у великому місті не купити.
— До чого тут квартира? Я з коханою хочу жити.
— Слухай старших, сину. Любов минає, а житло залишається.
— Мамо, ви що, батька не любили?
— Любила. Та бачиш, як намучилися, поки свою хату збудували. Недовго й жити випало бідному в новій оселі…
Сльози градом потекли з очей матері, а син знічено знизував плечима.
— Мамо, я Лесю люблю. Ви ж знаєте. І вона мене. От закінчу інститут, і зіграємо весілля. Не треба мені ні харків’янки, ні киянки.
— І яка доля тебе чекає з цією сиротою? Для чого тоді вчишся? Кому в селі юристи потрібні? Чи в землі хочеш усе життя колупатись?
— Знайдеться справа. Леся теж хоче чогось добитися. Вона розумна, працює, вчиться заочно. А розум завжди проб’є собі дорогу. Та й не в грошах, не в квартирі щастя…
— Ну тоді тобі доведеться вибирати — або я, або вона, — сказала Ліда як відрізала.
— Не будьте такою жорстокою, мамо. Ви ж не хочете, щоб я мучився…
Ця словесна боротьба між матір’ю і сином тривала кілька років. А вода, як відомо, камінь точить. Та й розлука робить свою справу: Леся далеко, а інші дівчата та принади великого міста — поруч. Тож Сашко здався. Однокурсниця-харків’янка, єдина донька високого міського чиновника, давно на нього око поклала. Високий, статурний, із великими карими очима, густими світло-каштановими кучерями та чарівною усмішкою… Ну то й що, що із глушини? Це навіть прикольно…
Її батьки були проти такого зятя: ні кола, ні двора… Але часи не ті, щоб заборонити. Тож таки погодились, але поставили категоричну умову — на весіллі ні матері, ні родичів нареченого бути не повинно. Ганьби їм не треба. Легенда буде, що ті далеко за кордоном, прилетіти не було можливості. Що подумають з «того боку», їх не цікавило, хай дякують, що погодилися прийняти в родину такі злидні. Почувши це, Сашко… змовчав. Мабуть, тоді й завернула його доля з рівної встеленої м’яким споришем дороги і покотилася по гострому камінню.
Лідія, одержавши першу «гірку пігулку», заспокоювала себе, що з часом усе налагодиться. Та й Бог із ним, з весіллям. Аби син був щасливий. Поїхала на кілька днів до далекої родички за кількасот кілометрів, аби сусіди думали, що святкує разом із сином.
Минув рік, два. Син приїздив у село сам, без дружини.
— Коли ж ми побачимо твою невістку? — допитувалися сусіди Ліду.
— А що їй тут робити? Вона не звикла до сільських умов. Харків є Харків, а село — селом, — одказувала гордовито.
— Невже твоїй невістці не цікаво побачити, де виріс її чоловік? — дивувалась односельчанка.
Ліді не було що відповісти. Вона ночами не могла спати. Ще тоскніше стало, коли народивсь онук, а їй його навіть не показали. Три роки чекала, а потім подалася до Харкова.
Ноги тремтіли, коли заходила у невістчину квартиру. Син був дома сам. Він наче перелякався, коли її побачив.
— Мамо, навіщо ви приїхали? Я ж обіцяв, що привезу Нікіту цього літа.
— Серце не витримало. Так захотілось побачити онучка!
— Не треба було, — бідкався син. — Дізнаються, що ви були, заїдять. Скажуть, що може ви інфекцію занесли або радіацію. Кажуть, над нашим селом чорнобильська хмара нависала. Давайте я вас на вокзал відвезу, там у кафе посидимо.
Гіркі сльози текли щоками матері. Оце дочекалась онука… А син мовчав. Він сам ледь стримував сльози, але не хотів докоряти тим, як мати примушувала його одружитися з харків’янкою. Не хотів розповідати, що довелося кинути навчання в аспірантурі і піти працювати на «хлібне» місце, куди влаштував тесть, бо у зятя зарплата, бач, мізерна. Втім, на новій посаді Сашко не прижився: не вмів ні красти, ні хабарі брати. Звільнився… З тієї пори теща і тесть його навіть по імені не називали. Для них він був «етот». У дружини своє життя — ресторани, магазини. Для маленького взяли няньку, яка з ним англійською говорить. А він невідомо хто. Ні чоловік, ні батько…
Із розбитим серцем повернулась Ліда у село. Минув рік, другий. Сашко не приїздив. Якось одна із сусідок, що гостювала у дітей в обласному центрі, сказала Ліді, начебто бачила її Сашка в одному з тамтешніх магазинів. Розвантажував фуру.
І знову мати подалась до Харкова. Знайшла його в тому супермаркеті, саме ящики з помідорами носив. Посивілий, у благенькому одязі, напідпитку. Виявилося, не витримав — пішов із дому. Живе у хостелі, шукає постійну роботу. Поки що безрезультатно. Дружина подала на розлучення, збирається заміж за бізнесмена.
Знову мати в плач, не соромлячись нікого. Єдиному сину перевела життя, зізналася собі нарешті.
— Поїхали додому, Сашо, — почала просити.
— Не можу, мамо, — відказував. — Соромно. Та й у мене тут син.
— А ти хоч бачишся з ним?
— Не дозволяють. Проте я доб’юся. Я ж юрист. А пити я кину, от побачиш.
— Пробач мені, сину.
— І ви простіть, мамо.
Обнялись, як колись у дитинстві. Сашко притулився до материної щоки. Потім запитав:
— А як там Леся? Що у неї?
— Працює економістом в агрофірмі. Чоловік там же агрономом. Хату гарну побудували. На наступні вибори її головихою хочуть обрати. Розумна, до роботи беручка, а до людей добра…
— Я знав, що у неї все буде добре. А діти?
— Двоє їх у Лесі…
— Хай хоч у когось буде щастя. А моє відлетіло. Та, може, Бог дасть, колись приїду із сином у гості…
Чекає Лідія сина з онучком. За рік зовсім посивіла, постаріла, обличчя у зморшках. Вийде на дорогу і дивиться у далечінь: а раптом з’явиться рідна постать? Син. А може, й онук?
Лариса ГЕРУС,
Житомирська область