Спогад із щасливого дитинства

0
408

«Мамо і тату, спасибі за те, що ви є», — ці слова повторюю завжди, коли згадую батьків. Подорослішавши, збагнула всю силу їхньої любові до нас, своїх дітей. А тепер, коли сама маю сина, розумію, як мамі було важко з нами малими. Нікому було допомогти, бо на той час її ненька вже пішла за вічну межу. На її честь мене і назвали — так поєднали із бабусею, з якою нам не судилося зустрітися на цьому світі.
Велике господарство, будинок, город. І сонечки-донечки. Не було пральної машини, води в будинку… Про підгузки ніхто й не чув! Матуся завжди з усмішкою зустрічала нас зі школи, розпитувала про уроки. А яким смачним був матусин обід! Ненька поїхала зі мною подавати документи до університету. Вона підтримувала, вселяла впевненість. І я вступила на омріяний факультет. Це була наша з мамою перемога.
Татко дуже багато працював, аби у нас було все необхідне. Я й досі пам’я¬таю, як малою чекала його з роботи, бо він завжди приносив солодощі. У па¬м’ятку, як ми з ним пасли череду, ходили по гриби, як він побудував мені курінь. Коли вчилася у столиці, щоразу зустрічав мене з електрички — ми обоє з нетерпінням чекали цієї зустрічі. Тато завжди купував мені морозиво, і воно було найсмачніше, бо вибиралося для донечки.
Я завжди так боялася засмутити батьків, зробити їм боляче. Досі згадую, як радісно сповіщала телефоном про п’ятірки на екзаменах. Не забуду, як вони розхвилювалися, коли повідомила, що виходжу заміж, і які були щасливі, дізнавшись про народження внука.
Зараз ми далеко від них, але, здається, немає й дня, щоб не зринув, зігріваючи душу, спогад із щасливого дитинства. Спасибі за те, що ви є.
Зінаїда ГОРДІЄНКО,
Житомирська область