В обіймах вітру

0
554

Вона сиділа на подвір’ї, спостерігаючи за своїм нехитрим господарством. Весняний вітерець лагідно обіймав її за руки, мов намагався повернути те тепло, яке вона дарувала дітям, рідним, знайомим і незнайомим людям.
На колінах затишно муркотів рудий приблуда — кіт Микита, а старенька кицька Муруська усе не могла вирішити: прогнати цього нахабу чи примоститися на теплій призьбі? Поруч біля будки спав старий собака. Від його спритності мало що залишилось. Щоправда, з приходом весни він наче трохи ожив. Але старість не обманеш. Морда сива, вуха геть голі, погано чує і більшість часу просто спить на соломі, яку вона простелила у будці. Біля собаки сиділа чорненька курочка. Останнім часом собака заприятелював із нею. Але чомусь заслабла Чорнушка — так лагідно вона називає усю живність. А може, як і собака, вона стала старенькою? Вже не йде у хлів до інших курей. Мабуть, несила вилізти на сідало, от і вимушена товаришувати з собакою. Вони знаходять спільну мову. Навіть ночують разом у будці. Немов відчувають, що тепер у них один ворог — старість.
 Старість… Ой як не хочеться про неї думати! А здається, ще так недавно було у неї весілля. Дев’ятого травня. Тоді лише деякі дерева цвіли, у неї було блакитне перкалеве плаття. Вона зовсім юна була. Бувало, прибігала до мами додому. Хоча чоловікова мама (вона ніколи не називала її свекрухою) була до неї дуже добра, та все ж сумувала за рідними.
— Дитино, ти чого прийшла? — запитувала її мама.
Ні, ненька не виганяла. Хвилювалася, чи йде на лад у доньки сімейне життя.
— Та я… — якось невпевнено відповідала, — зайшла до вас…
— Йди-но, дитино, додому…
Відтоді збігло 58 літ. Коли вони пролетіли — і не помітила. Чоловіка вже немає, у дітей свої сім’ї. Телефонують. Хтось частіше приїжджає, хтось — раз на кілька років. А їй так хочеться взяти онуків за руку або у візок посадити і просто побавити. Щоб, прийшовши додому, у неї був кимсь зварений борщ чи картопля, щоб її гукнули обідати…
Усе сама, своїми руками. Вони за 80 років стільки роботи переробили у колгоспі і вдома. Здоров’я вже не те, втома бере у полон. А вночі прокидається і думає, думає. Згадає усіх подруг юності, як у поле ходили по траву і в ряднах на плечах приносили додому. На всю зиму потрібно було пристаратись. А скільки городу було! Картоплю треба посадити, і бурячків із морквою, та й на жито місце зоставити. Але весело було. От, чути, то на одному кутку села заспівали, а там і на іншому. Не те, що нині. А то згадає, як познайомилась із чоловіком. Потім весілля, діти… Усе згадає — адже ніч велика. Немає вже багатьох її подруг. Чи знала, що життя саме так складеться? Не думала вона про це. Ніколи було. Бувало, йде вранці на роботу о 4 годині і так хочеться спати. Здається, під грудочкою лягла б, аби лиш на хвилинку перепочити. Та де? Ой життя, життя…
А зараз хотіла б поспати, та думки все снують та снують у голові, сон відганяють. Над ранок прийде, вона засне, і, можливо, насниться їй щось гарне і приємне, а не те, про що останнім часом думає…
От заворушилась Чорнушка. Встала. Пішла на город. Нехай. Вона шкоди не зробить. А ввечері, перед тим як лягати спати, вона знову обійде своїх курей, подивиться, щоб не чубились між собою, поговорить із ними. Слухають вони її, притихають. Загляне до поросятка. Обов’язково має бути у нього сухо і підстелено. Аякже. Це ж худоба. Вона не скаже — про неї турбуватись потрібно.
Ось так, дивлячись на собаку з куркою, вона перепочила, щоб знову узятися до роботи. І хоча втома не відпустила, але у дворі потрібно підмести. А скоро людські корови йтимуть додому. Треба прослідкувати, щоб не зайшли у шкоду…
Теплий вітер не вщухав, і здавалось, що це обійми дітей, які всі разом приїхали до неї у гості.
Сергій ДОВГОШЕЙ,
с. Хорошів Білогірського району
Хмельницької області