ТЯЖКИЙ ГРІХ СПОКУТУВАВ СИБІРОМ

0
302
img

ЩОБ УРЯТУВАТИ МАТІР ВІД НАРУГИ, ХЛОПЕЦЬ СТАВ ЗРАДНИКОМ

Етап політичних в’язнів прибув до пересильного табору в Канську. Сибірські морози тріщали за тонкими стінами бараків, ночі були довгі й безпросвітні, як усе подальше життя цих нещасних, які тяжко зітхали, стогнали й проклинали свою долю. Та були серед них і сильні натури. Вони мужньо переносили всі табірні муки, не втрачали надії вирватися з цього проклятого холодного краю, повернутися на свою батьківську землю.

БУРЛАКУ ЗНАЛИ ВІД ВОРКУТИ ДО КОЛИМИ    
                

Таких в’язнів шанували, таких побоювалися кримінальники, які верховодили в таборах і яким потурало тюремне начальство.

Одним з таких авторитетів був Сидір Іванюк, колишній старшина повстанської армії. До рук енкаведистів він тяжкопораненим потрапив у 1949-му. Дивом одужав, дивом уникнув розстрілу й відбувся двадцять-п’яткою – терміном моторошним для його власних тридцяти п’яти. Сидір був високим, міцної статури чоловіком, мав силу  в руках, любив жінок, і жінки його, та знайти собі пару не встиг: участь у підпіллі не сприяла створенню родини.

П’ять років табірного життя відчутно підірвали здоров’я та сили Сидора, але того, що палало в серці курінного Бурлаки (підпільне псевдо Сидора) ні Сибірові, ні катівням не вдалося пригасити. І в таборах не почував себе Сидір приреченим, створив групу відчайдухів, котрі готувалися до серйозного опору. Але тюремщики пронюхали про змову, додали змовникам ще по десятці років і переправили їх у різні місця. Так опинився він у Канську. Завдяки арештантській пошті про Бурлаку знали по всьому Сибіру, долинули чутки і на Колиму, і до Воркути. Тому  не дивно, що не встиг Сидір ще й обжитися на новому місці, а до нього вже йшли товариші по нещастю: хто за порадою, хто зі скаргою, а хто просто погомоніти, почути новини. Ті двоє підійшли до Сидорових нар пізнього вечора. Назвалися колишніми вояками УПА з Волині.

– Тут ще є один волиняка, –  мовили… –  Але він не може підійти, нездужає. Помре, мабуть, не сьогодні-завтра. Почув, що в наш табір прибув Бурлака, та й просить, щоб ми привели його. Хочу, мовляв, щось важливе йому сказати перед смертю. Він лежав у протилежному кінці довгого бараку… Сидір не міг побачити його обличчя, намацав лишень кістляву холодну руку й стиснув її.

– Мене звати Ільком. Я з Камінь-Каширського району, –  хлопець говорив натужно, з важким придихом… – Мабуть, цієї ночі помру… Мені страшно йти на той світ з тяжким гріхом на душі. Ви не духовна особа, і я не прошу відпущення гріхів, бо нема мені прощення! Але все ж послухайте мою сповідь. Мені було шістнадцять, як пішов з повстанцями до лісу. Спочатку  колошматили німців, а коли ті з України втекли, то прийшли нові окупанти, ще гірші за попередніх.

Багато моїх побратимів загинули, багатьох полонили. У 1948-му і наш загін потрапив у засідку. Ми запекло оборонялися. Вибухом гранати мене контузило, впав непритомний, і товариші, відступаючи, очевидно, подумали, що я мертвий.

Отямився в підвалі районного НКВС. Мене катували, домагаючись, щоб видав криївку, до якої ми йшли, справжні імена кількох провідників. Та я якби й хотів ті імена назвати, то не зміг би, бо не знав… Та катів важко провести. Бачачи, що силою від мене нічого добитися не вдається, взялися за шантаж.

– Не шкодуєш свого життя, то пошкодуй своїх батьків і менших брата з сестрою! За новим законом, відтепер підлягають виселенню в Сибір усі родичі засуджених за бандитизм. Вони не витримають далекої дороги.

Від розпачу хотілося вити вовком. А може, якось обманути нелюдів? Рятівна думка раптом прогнала розпач, і я зосереджено став перебирати можливі варіанти правдоподібної брехні. Назвати їм імена повстанців, які загинули? Ні, ні в якому разі! Позоставалися їхні родичі, котрі постраждають. Залишалося єдине, що не потягне за собою якихось наслідків,  –  здати їм криївку, до якої ми йшли. Хто зостався живий після бою, якщо й побував там, то, певно, давно її покинув, остерігаючись зради. Пожертвувати базою заради життя найдорожчих людей – це здавалося мені тоді виправданим вчинком.

– Для довіри цього замало, – відчеканив енкаведист. – А раптом приведеш у засідку? Я не хочу, щоб гинули наші люди. Довіру потрібно заслужити. У твоєму селі є такий собі Карпо Лимарук. Ми підозрюємо, що він бандерівський зв’язковий. Ліквідуєш його – буде тобі довіра, і сім’ю врятуєш.

– Цього я не зможу зробити.

– Доведеться тобі  допомогти!

СЕСТРУ ЗҐВАЛТУВАЛИ НА ОЧАХ У БРАТА

Я зіщулився, готуючись до катування, але те, що сталося, було набагато страшнішим: двоє катів ввели до кімнати мою п’ятнадцятирічну сестричку й стали ґвалтувати. Я лежав на  брудній долівці зі зв’язаними руками, збитий ударом кулака, а слідчий задирав мою голову і роздирав повіки, щоб дивився… Коли знівечену сестру винесли з кімнати, мій кат мовив:

– Бачиш, до чого привела твоя дурна впертість? Але буде ще гірше, якщо й далі вдаватимеш із себе героя. Те саме зробимо і з твоєю матір’ю у тебе на очах!

Допустити глуму над рідною матір’ю я не міг. Погодився на будь-що, аби таке відвернути.  Днів через три вони принесли мені повстанський стрій, сказали одягатися й вивели з камери. Надворі було  поночі.

Мене підвели до вантажівки і наказали лізти на кузов. Двоє охоронців полізли слідом, третій сів у кабіну. Куди їхали, не сказали. Охоронці взагалі не промовили за весь шлях жодного зайвого слова, але я відчував, що везуть мене у рідне село. Навіть у темряві помічав знайомі місця, і серце тоскно стискалося, холонули ноги й руки. Перед селом машина зупинилася,  і наказали злазити. Той, що був у кабіні, тицьнув мені до рук “шмайсера”.

– У ріжку нема набоїв, так що не дурій, –  попередив сердито.

Село ще не спало, глипаючи то тут, то там жовтими очима віконець. Ось у тому кутку моя хата. Але не до рідного порога йду, а з головорізами – на ганебну справу. Ведуть мене, як дурне козеня на заріз. Важко передати словами, що творилося тоді в душі. Шалена думка підштовхувала до дій: кинься на конвоїра і зубами вчепися йому в горло, нехай уб’ють тут, щоб не бути учасником провокації, яку задумало НКВС. Але згадка про матір стримувала: якщо я провалю їхню операцію, вони, озлоблені, знищать і її, і всю рідню.

У хаті світилося два  віконця. Мене підвели до одного з них і поставили так, щоб світло падало на обличчя. Постукали тихо, але настирливо в шибку. За фіранкою мигнула постать, тривожний голос запитав, хто там.

– Це я, дядьку Іване, –  відповів енкаведист і назвав моє ім’я. Фіранка розсунулась, і знайоме обличчя зиркнуло  крізь скло. Я хотів відсахнутися, та охоронці міцно стиснули з боків, що й не поворухнутися. Незабаром глухо прогуркотів засув, скрипнули двері. Не церемонячись, енкаведисти вдерлися до хати, заштовхали й мене.

Спантеличений  такою поведінкою непроханих гостей, господар докірливо глянув мені у вічі, але я потупив зір у підлогу. Налякана хазяйка і двоє дітлахів зіщулилися біля печі. Старший енкаведист мовчки підійшов до господаря, приставив йому до грудей пістолета й натиснув на гачок. Глухо бахнув постріл, і мертве тіло впало на підлогу.

– Ой, людоньки! – зірвався розпачливий зойк хазяйки.

– Цить! – гаркнув на неї вбивця. – Бо й тобі те саме буде і твоїм вилупкам! Бач, у колгоспи вони надумали людей агітувати, щоб на москаля спину гнути. Ото знай – у  нас куль і зашморгів вистачить на всіх совіцьких прихвоснів!

Жінка впала на коліна перед забитим і заламувала руки, лише глухо стогнучи. Проте її не зачепили. Згодом я зрозумів, чому не вбили всіх: потрібно було викликати в людей до повстанців не тільки страх, а й ненависть. Якби провокатори діяли лише в повстанських строях, це також відіграло б певну роль у цій ганебній справі. Але вони діяли напевне, залучаючи до  подібних груп таких негідників, як я. Адже люди знали мене в обличчя, та головне, їм було відомо, що я повстанець. Отже, навмисне  залишали свідків. Я потрапив на цей енкаведистський гачок як дурний, безмозкий карась. Допомігши москалям своєю зрадою заплямувати справу визвольної боротьби, я все одно не врятував од Сибіру своїх рідних. Я великий грішник, і нема мені прощення. Та перед смертю хочу, щоби правда не пішла зі мною до могили.

Хлопець замовк і більше не вимовив  ні слова. Нічого не сказав у відповідь і Сидір. Він ще якийсь час посидів незворушно, наче заціпенів, у тяжких роздумах, а тоді звівся і, не попрощавшись, пішов до своїх нар. Було темно, і ніхто не міг бачити, що написано на його обличчі. Вранці хлопчина помер. Про це Сидору повідомив той самий чоловік, який кликав його на сповідь.

– Ось,  – сказав похмуро він і простягнув на долоні почорнілий людський зуб.  – Небіжчик просив закопати в рідну землю. Якщо пощастить вирватися звідси…

Ігор ШМИГІН,
Волинська область