Їх стосунки завжди були добрими, навіть дружніми. А як інакше? Мама й донька завжди цінували одна одну й ніколи не втручалися в особисте життя. Кожна мала своє, а стосовно іншої — маєш голову на плечах, сама й вирішуй.
Оля завжди поважала мамин вибір. З татом вони розійшлися, коли їй було лише п’ять років. Мама довго відходила після розлучення. Олю те дивувало, адже вони з татом ніколи не жили тихо, часто сварилися й кричали одне на одного, а коли розлучилися, мама довго плакала. Тільки через рік мама Женя почала дивитися на інших чоловіків. Міняла їх мама не часто, адже це могло вплинути на доньку.
Коли Олі виповнилося 18, мама познайомилася з Євгеном. Чоловік був старшим за неї на кілька років. Олі було байдуже, адже домовленість між нею й мамою діяла вже не один рік — вирішуй сама. Все б добре, якби Євген не покликав маму в РАГС.
— Що? — викрикнула Ольга, щойно почула новину. — Мамо, ти збожеволіла?
— Чого це я збожеволіла? — здивувалася Женя.
— Ти за нього заміж збираєшся?
— А чому ні? Я ж питаю твоєї думки, і, звісно, на неї зважатиму, але дозволь мені самій вирішувати.
— Якщо ти все одно сама вирішуватимеш, то навіщо питала? — Оля скочила на ноги й пішла в свою кімнату.
— То ти проти? — запитала Женя, стоячи під зачиненими дверима доньчиної кімнати.
— Так, — почулося звідти.
— Але я за, — не вгавала мама.
— Роби як хочеш, але пам’ятай — Баба Яга проти! — більше від Олі мама не почула й слова того вечора.
Ще коли Ольга була маленькою, мама часто називала її Бабою Ягою. Надто вже подобалася дівчинці ця героїня. Навіть коли в дитячому театрі грала, завжди хотіла нею бути. Не розуміла, чому Бабу Ягу завжди грали хлопці. Це прізвисько так і трималося вже років з десять. Оля ніколи не ображалася, адже з маминих вуст воно звучало дуже ніжно.
Ще з тиждень Женя намагалась переконати доньку погодитися, але без результату. Оля впиралася, наче віслюк, і твердо стояла на своєму “ні”. Навіть причину не пояснювала — ні, і все тут. Про розмову з Євгеном і мова не йшла. Оля взагалі почала його уникати, а при зустрічі лише через силу вичавлювала з себе вітання й ішла з дому.
ЯБЛУЧКО ВІД ЯБЛУНЬКИ…
— Я не розумію, чому вона так поводиться, — дивувався Євген. — Я ж не злочинець, не одружений. Так, розлучений, але ж і ти з чоловіком розійшлася. Сім’ю підтримую, з сином маю гарні стосунки… Що з Ольгою? Це зовсім не схоже на неї.
Це й правда не було схоже на Ольгу. Доки Женя з Євгеном не вирішили одружитися, вона нормально спілкувалася з ним, завжди була привітною і доброю. Кілька разів навіть вечерю йому приготувала, коли мама не встигла. А тепер ігнорувала.
З’ясувалося все через два тижні. У двері подзвонили й за мить перед очима Жені й Євгена Оля постала поряд з якимось юнаком.
— Мамо, це Іван. Ми вирішили одружитися.
— А чому ж ти його Євгену не відрекомендувала? — щоб приховати своє здивування, запитала Женя.
— А я його вже знаю, — спокійно відповів той з легкою усмішкою на обличчі. — Це мій син.
Женя не знала, що й сказати. Вона ніколи не бачила Євгенового сина, а тут він стоїть у її квартирі, ще й хоче одружитися на 19-річній Ользі! Цього просто не могло бути!
— Так… — протягнув натомість Євген. — Яблучко від яблуньки недалеко падає. Нам з тобою, Ваню, схожі жінки подобаються…
— Тату, я не знав, — теж здивовано відповідав Іван.
Двоє чоловіків розглядали своїх обраниць — ті ж великі карі очі, таке ж хвилясте волосся, такі ж трохи задовгі руки з тонкими пальцями. Навіть вираз облич зараз був схожим — щось середнє між здивуванням та виною водночас. Дві жінки — одна людина, щоправда, різного віку.
— То ти з Олиною мамою планував одружитися? — порушивши тишу, нарешті запитав Іван.
— Не просто планував, а й далі планую, — ствердно відповів йому батько.
— І вас зовсім не бентежить, що ми теж плануємо одружитися? — запитала Ольга. — Я думала, що ви будете проти…
— Чому я маю бути проти? — щиро здивувався Євген. — Він хороший хлопець, спокійний, добрий, та врешті, він мій син. Ти теж дівчина достойна. Кращої пари я для Івана й не бажав би.
Та тут, на диво всім, повстала Женя. Вона не могла повірити у все, що відбувається, а надто у те, що незабаром порідниться з колишньою дружиною Євгена.
— Та й взагалі, як би там не було, а тобі, Ольго, ранувато заміж виходити. Тобі ж лише 19! Ще стільки всього зробити треба, а ти заміж зібралася. Може Іван і хороший хлопець, але для одруження теж замолодий. Ніхто з вас роботи не має, обоє ще вчитеся, то ви свій молодий шлюб хочете на батьківські плечі повіситe? Ні, любі мої, одружуватись ви не будете! Вирок остаточний і оскарженню не підлягає!
— Але ж, мамо! — не витримала Ольга. — Ти не можеш так зі мною!
— Ти ж зі мною змогла, то чого чекала від мене? Тим паче, якщо ти мені не можеш заборонити, то я тобі — ще й як. Це я й роблю. Не буде весілля, і край.
— Женю, сонце, чим же тобі Ваня не вгодив? Так, навчається, але як одружиться, роботу підшукає, — розпочав Євген, але Женя його перебила:
— Та не маю нічого проти твого Івана! Але одружуватися їм рано. До того ж на весіллі доведеться з твоєю дружиною говорити, а я цього не хочу!
— Та якби ми з тобою одружувались, вона теж прийшла б. Вона мені близька людина…
Між батьками розгорілася сварка. На Ольгу з Іваном вже не звертали уваги. Тепер це їх не стосувалося — батьки й самі не могли знайти спільної мови.
ТИ Ж ХОЧЕШ НА МЕНІ ОДРУЖИТИСЯ?
Після цієї розмови Євген з Женею не розмовляли. Він пішов з квартири, голосно гримнувши дверима. Женя зачинилася у своїй кімнаті, а діти стояли й не знали, що робити далі. Тепер уже не йшлося лише про їх весілля, тепер мова йшла про взаємини між їх батьками.
— Щось я їх геть зрозуміти не можу, — дивувався Іван. — То батько мені годинами дифірамби твоїй мамі співав, мовляв, така жінка, така жінка… А тепер посварилися через якусь дурницю, наче діти малі.
— Може, треба було їм зразу сказати, що ми зустрічаємося, а то якось негарно вийшло, — підхопила Ольга.
— Твоїй мамі хоч вистачило здорового глузду тебе з моїм татком познайомити, а він же тільки говорить. Ні щоб зразу познайомив нас…
— Як би там не було, а робити щось таки треба, — твердо заявила Оля. — Ти ж хочеш на мені одружитися?
— Так, хочу, але…
— Вважаймо, що я цього “але” не чула, інакше зараз буде скандал номер два, — загрозливим голосом вимовила дівчина.
Іван посміхнувся й поцілував її. На цьому розмови в квартирі того дня й закінчились. Вони не продовжувались ще місяць. Усі готувались до того, від чого в інших квартирах раділи б. Але не тут. Відтепер і Євген, і Женя були проти. А діти тільки намагалися пояснити, що заява вже в загсі, й так чи інакше — вони підуть туди й розпишуться.
МАМА ЗАВЖДИ ПОРУЧ…
У день весілля про нього ніхто не говорив. Ольга мовчки одягла гарну сукню, зробила зачіску й скромний макіяж. Вона зайшла до маминої кімнати.
— Ти все ж не підтримаєш мене?
— Я вже сказала свою думку, — пробубоніла у відповідь Женя.
— Мамо, але це день мого весілля…
— Весілля, від якого я тебе відмовляла.
Оля зрозуміла, що більше немає сенсу про щось говорити. Вона дочекалася Іванового дзвінка й вийшла на вулицю. В легковому авто він був сам. Поцілував наречену у щоку й сказав, що мама чекає на них у РАГСі.
Церемонія була скромною, з гостей — лише його мама та кілька спільних друзів. У Ольги на очі навертались сльози — вона так хотіла, щоб зараз поруч була мама…
Ольга розплакалася посеред церемонії. Іван поглянув на неї дивуючись, а чиясь міцна рука притисла її до своїх грудей. Ольга плакала, а чоловік гладив її по волоссю й міцно тримав у обіймах. Вона боялася підняти очі й поглянути, хто стояв перед нею.
— Ну й чого ти плачеш, дурненька, — почувся поруч такий рідний жіночий голос. — Думала, що тебе тут саму покинуть?
Ольга підняла очі — поряд з нею всміхалася Женя. Здавалось, що за мить вона сама розплачеться. Ольга поглянула на чоловіка, який щойно її втішав.
— Мама поруч, маленька, мама завжди поруч, — шепотіла з усмішкою Женя.
— А тепер поруч і тато, — всміхнулась Оля Євгенові, який тепер тримав за плечі її маму.
Ярина ГОР,
Рівне
