ТРЕБА РАДІТИ ЖИТТЮ

0
465

Повертаючись зі столиці додому на Миколаївщину і проїжджаючи повз місця, де народилася і виросла, за кілька хвилин до зупинки потяга зібрала речі, вийшла на рідній станції. І не пожалкувала. Раділа, як дитина, зустрічі з рідними, річкою, лісом.
Дізналася новини про однокласників, зустрілася з подругами юності. Згадуючи молодість, ми посміялися і поплакали, пом’янули тих, хто пішов за межу.
Ранесенько, по росі, пішла до лісу, який майже не змінився за багато років.
По стежці їде жінка на велосипеді, на кермі – кошичок з ягодами, на багажнику – букет із звіробою. Привітавшись, ми відразу впізнали одна одну, хоча і не бачилися більше тридцяти років. Але ж як вона змінилася! Катерина виглядала старшою за свої роки: якась печаль, невпевненість в її руках, поведінці насторожили мене, а ще – її неохайність. Що ж сталося, адже вона завжди була впевненою, красивою, доглянутою?
Ми разом вчилися до восьмого класу, потім я закінчувала середню школу, а Катя поїхала в Київ, навчалася в педагогічному училищі. Жила вона недалеко від мого дому з матір’ю і двома тіточками. Жодна із трьох сестер не вийшла заміж. Чому так трапилося, невідомо, бо були вони симпатичні, роботящі.
Сенсом їхнього життя була Катя. Тітки працювали в лісництві, мати – в колгоспі, тримали господарство – все для улюбленої Катрусі. Вона одягалася найкраще за всіх у школі.
Після училища Катя закінчила Київський педінститут. Вже тоді в Києві у неї була двокімнатна кооперативна квартира – тітоньки купили. І заміж вона вийшла раніше за всіх однокласниць – за Михайла, хлопця з нашого ж села, який закінчував політехнічний інститут. Одружилися вони за взаємною любов’ю. Все в них було добре: вирішені квартирні й побутові питання, і продуктами їх забезпечували рідні з села.
Народилася донечка Світланка. Тітки і мати приїжджали до міста по черзі й доглядали онуку. А Катя і Мишко спокійно працювали. Коли дитина підросла, то все літо проводила в селі. Серед красивої природи, на свіжовидоєному молочці, чистих овочах і фруктах дівчинка росла міцною, здоровою і гарною.
Тітки зістарілися, вийшли на пенсію, але сенсом їхнього існування залишалися Катя і Світланка.
Стосунки між Катею і Михайлом з часом погіршилися. Катерина дуже багато уваги приділяла собі, роботі, адже домашні питання вирішували мати і тітки. А ще вона почала докоряти чоловікові, що він нічого не домігся у житті, живе на всьому готовому і у своєму конструкторському бюро одержує мізерну зарплатню. А от вона, пропрацювавши завучем, стала директором однієї із столичних середніх шкіл. Тітки і мама страшенно цим пишалися і хизувалися в селі.
Ми, її однокласниці, заздрили Катерині, адже усім нам довелося самим усього досягати, будувати своє благополуччя, бо батьки не могли нам допомогти. Можливо, якраз це й зміцнювало наші сім’ї. А сім’я Каті руйнувалася. Вони постійно сварилися, то розходилися, то сходилися. А потім Михайло залишився без роботи, як і тисячі інших, дякуючи перебудові в державі, почав хворіти. Він старався допомогти своїй старенькій матері, все порався біля дому. Катя ж на дух не переносила свекруху, ніколи в неї не бувала. Коли приїздили в село, то Михайло трудився і в матері, і в тещі. А Катя відпочивала, купалася, дуже любили рибалити над Россю. Михайло страждав, що до його матері не пускають його ж донечку, і він нічого не міг з цим вдіяти. Потім у матері стався інфаркт, і її не стало. Син пережив її ненадовго.
Теща та її сестри тримали кілька корів, і Михайло їх випасав. Одного разу під час грози одна корівка загубилася. Михайло перехвилювався, набігався. Ледве живий, пригнав інших. Пожалівся на втому, сказав, що втікачка сама прийде, але Катя випровадила його на пошуки.
Чоловіка знайшли біля лісу мертвого. А корова до того часу вже спокійно стояла в хліву.
Сусіди жаліли за добрим інтелігентним безвідмовним Михайлом. Він допомагав багатьом стареньким жінкам: то полагодить телевізор, то праску чи щось іще. Ніколи копійки ні з кого не взяв за роботу. Не пив. Засуджували Катю, яка не варта була й мізинця свого чоловіка зі своїм егоїзмом, презирством до простих людей, а ще тим, що старі жінки працювали на неї, а вона в селі тільки відпочивала.
Катя та Михайло були гарною парою, і їхня донька стала красунею. Але люблячі бабусі розпестили її. Вдалася до матері – головним для неї був достаток, і любила вона тільки себе.
Ще в школі почала курити, випивати, бавилася наркотиками. Щоправда, наркоманкою не стала. Виросла егоїсткою і ніяких моральних принципів не мала. Навчалася в кількох інститутах. Одні сама кидала, з інших її виганяли за неуспішність. Головною метою її існування було знайти багатого чоловіка.
Так ось, ми з Катею розмовляли, згадували минуле. Потім Катя почала скаржитися на життя: недавно поховала тіток, мати хворіє, і взагалі, все найкраще в її житті вже було.  А так хочеться наздогнати, повернути щасливі роки. І стає моторошно, що все вже в минулому, а в майбутньому не видно нічого гарного. Жити не хочеться…
– Ну, навіщо ти так? Треба радіти життю за будь-яких обставин. Ти ж потрібна матері, доньці… Катерина заплакала. Трохи заспокоївшись, розповіла мені сумну історію.
… Два роки тому доля звела Катю з відставним військовим, теж вдівцем. Почали вони жити разом. Був він на кілька років молодший за Катерину. Симпатичний, вихований, цікавий співрозмовник. Світлана на той час вийшла заміж за бізнесмена, жила в достатку. От тільки чоловік вважав, що вона має займатися хатніми справами. Дуже хотів мати дітей. Але Світлана з цим не поспішала. Стосунки з матір’ю були не дуже теплі. Якось подивилася на материного чоловіка зацікавлено, оцінююче.
– А ти нічого мужика собі знайшла. А які манери! Мати нічого не відповіла, тільки поглянула на доньку з осудом.  Світлана почала загравати з вітчимом. Він не реагував на її кокетство. І Катерина заспокоїлася.
– Ти знаєш, я так раділа, що кохання мене знову знайшло, – розповідала Катя. – Я знову, як в юності, відчула, як це гарно, коли тебе кохає чоловік. Все у нас було: і вірші, і пісні. Повір, бувало, він поцілує мене, а в мене сльози з очей від щастя. Але, мабуть, не можна бути абсолютно щасливим. Адже абсолютно щасливі тільки ідіоти…
На травневі свята поїхала Катерина в село до матері. Домовилися, що і чоловік приїде, але його не було. Коли повернулася в місто, їй здалося, що він якийсь інший. Ніяково пояснив, що погано почувався.
Через певний час знову була змушена їхати в село. Чомусь у душу закрадалися тривога і печаль. До чого б це? Телефонувала чоловікові. Телефон не відповідав. Швидко зібралася і поспішила на станцію. Встигла на останню електричку. Дісталася додому вже біля півночі. Відкрила двері своїми ключами і застигла, вражена. В квартирі було тихо, тільки в спальні горів нічник, на підлозі розкидані доньчині босоніжки, її одяг. У спальні побачила ідилію: чоловік та її донька міцно спали в обіймах одне одного.
– Сили залишили мене. Не могла ні плакати, ні кричати. Стояла і просто дивилася на них. Мені було так боляче, так гірко і соромно. А потім ніби залізна рука безжалісно стиснула моє серце, поніміли руки, стало тяжко дихати. Злякавшись такого стану, я опустилася в крісло. Чоловік розплющив очі і з подивом глянув на мене. Прикрив простирадлом себе і Світлану.
– Звідки ти взялася? – запитав, затинаючись. А мені все стало байдужим, хотілося лише, щоб зник біль, який розривав мені груди. Що було далі, не пам’ятаю. Прийшла до тями у лікарні. Довго хворіла. Чоловік приходив, просив вибачення. Добре ще, що у нього вистачило розуму казати, що Світлана звабила його. Мабуть, так і було. Та що казати…
Вона замовкла. Потім сумно продовжила: – Так я втратила і доньку, і коханого, і з роботи довелося піти, бо здоров’я не стало. Лікарі порадили більше бувати на свіжому повітрі. Тупер я тут, з мамою. Я знаю, що змінилася, постаріла, але мені байдуже, – гірко сказала вона. Ми помовчали.
– А що ж чоловік, донька? – Донька живе зі своїм чоловіком. Зять нічого не знає. Вона зробила це від нудьги. Така вже вона є, ніколи не було в неї гальмів, завжди отримувала те, що хотіла. Адже ми нічого не шкодували для неї. Я теж винна, що разом з тітками і мамою виховала моральну потвору. Мені завжди не вистачало часу, бо вчила чужих дітей, керувала великим колективом, крутилася.
– Ти так і не пробачила коханого? Адже любила його…
– Не в тому річ… Кохання завжди буває ні першим, ні останнім. Воно буває єдиним, а все інше – лише передчуття його. Чи прощання з ним. І якщо воно зникло, то ніколи не повернеться, як не проси. Намагалася її втішити.
– Але ж, Катю, життя, як не крути, триває. Ти потрібна старенькій матері, та й доньці, напевно. Ти впораєшся…
У лісі кувала зозуля, довго так, ніби вселяла в нас надію і віру, що жити нам ще довго. Дай-то, Боже. Насамкінець Катя промовила:
– Я постараюся.
Любов МАТВІЄНКО