Марта лежала нерухомо, не озираючись на сусідок по палаті. Вони ж після обходу лікарів, як зазвичай, загомоніли.
Тільки вона, відмежована від реального життя власним пекучим болем, лежала непомітно, скорботно вдивляючись у щось, що бачила тільки вона. Не чула, не бачила нічого. Перед очима щомиті з’являлося крейдяно-біле обличчя її Сашка, на якому навіки застигнули подив і біль гіркоти, які зовсім не пасували такому юному, завжди усміхненому її синові. Розплющувала очі й знову непорушно дивилася в стіну перед собою.
– Вам не можна так хвилюватися, візьміть себе в руки, говоріть, кричіть. Зрештою, сина вже не повернути, але ж у Вас є ще один син, маєте жити заради нього, – наче до глухої, не міг до неї пробитися лікарів голос.
Мовчала, але те виболене слово «син» у чужих устах пролунало для неї, як громовиця, як стогін, відтворений стоголосою луною над її неосяжним горем.
– С-и-и-н!
Обхопила голову руками міцно-міцно, зімкнула повіки, тамований стогін змусив примовкнути всіх у палаті. Перезирнулися, стривожені, мовчки похитуючи головами: кожна материнським серцем розуміла згорьовану жінку.
Тихо перемовлялися. А Марта знову поринула у свою гіркоту, яка позбавила її сну, спокою й сенсу самого життя.
Десь там, у далекому сонячному світлі, коли місяць тому син повернувся з армії додому, вона бачила очі Сашка, що сяяли з-під військового кашкета.
– А от і я, мамочко! Приймайте поповнення!
А поряд чомусь запам’ятався розгублено-стривожений (може, тому, що тільки прокинувся?) погляд її молодшого сина Колі. Припала до Сашка. Тоді обох пригорнула до себе: «Слава Богу, чубарики-чубрики ви мої, ми вже знову разом!»
Від радості не знала, де й посадити дорогого гостя, не могла намилуватися ним, змужнілим. Викапаний батько. «Ото побачив би», – подумки тамувала зітхання. І кидалася до шафи по обнови, що для сина купила (хай приміряє, потішить її), бігла до кухні, де вже шипіло й шкварчало на плиті, накривала на стіл і знову, хоч на секунду, торкалася синового плеча, такого теплого, надійного, неслухняних кучерів над крутим лобом. І всміхалася щасливою усмішкою: «Дочекалася!»
… Відтоді, як овдовіла Марта, все життя її було у синах, її чубариках-чубриках. Останній рік жила листами: Сашковими – з армії, а Коліними – з технікуму. Там же навчалася й Сашкова подружка, Ліля. Відчувала мати, що незабаром назве дівчину невісткою, тож пильно дослухалася до Коліних скупих слів про красуню-студентку. Та чим більше хотіла знати, тим старанніше син уникав розмов про однокурсницю.
– Ну, бачив. Ну, їхали одним автобусом. То й що?
І вже із прикрістю:
– Та ні з ким вона не гуляє! Чи, може, я до неї шпигуном приставлений?
– Ох і чудило ж ти, Колю! Братова ж твоя буде…
– Ха! То ще вилами по воді писано, – знову чомусь сердився.
Півроку тому вони разом із Лілею їздили провідати Сашка в день його іменин. Марта тоді напекла й насмажила гостинців, мала й сама їхати, але занедужала, то й рада була, що Ліля її замінила. Раділа за Сашка, бо добре знала синову відданість.
– Мамо, Ви не знаєте, що то за дівчина! Як Ви! Її не можна не любити. Як Вас…
Що могла сказати на те? Тільки Бога молила, аби й справді дівчина була варта кохання її доброго сина, довірливого, як дитя. І вже наперед думала, як допомагатиме молодій невістці. Думала, ой, думала…
Той сонячний день був особливо радісним: разом із синами Марта вибралася до сестри в гості. Бачила, як оглядалися односельці, коли йшла поміж своїми чубариками, й серце аж виспівувало у грудях від щастя. Наче йому там затісно було. Сини мої, соколи! Весело поглядала то на одного, то на другого. Вже у місті, коли зійшли з електрички, обперлася на руки синів, і так прямували щасливою трійцею. Й здавалося матері, що кращої миті ще й не мала. Та безмежна хвиля щастя мов п’янила її весь день, поки гуляли містом вже разом із ріднею. А ввечері, коли засиділися за святковим столом, дала серцю волю, виспівувала так, як ще колись дівчиною. Погляне на веселоокого Сашка, переведе погляд на мовчуна-Колюню – й задзвенить срібними переливами голосу. Яке ж щастя мати таких синів!
Зовсім не бачила, коли хлопці вийшли на балкон. Притишено розповідала сестрі про Лілю, хвалилася, що, певно, незабаром гулятиме вся рідня на весіллі її старшого, як раптом з-за причинених дверей на балконі пролунав страхітливий крик, й у кімнату вбіг пополотнілий, з розширеними від жаху очима Коля:
– Впав! Він впав! Він впав… – повторював, мов автомат.
Не одразу Марта зрозуміла, що сталося. Як була, помчала всіма східцями вниз, яким ні кінця, ні краю не було: один, два…, чотири…, шість поверхів…
– Сину мій! Синочку! Сашуню! Ще ж це таке?! Як же це?! Господи!!!
А він лежав безмовний, розпластаний на асфальті, який уже темнів від крові. Припала до нього, лементіла, кричала не своїм голосом. Не чув. Не озивався. Вже в машині «швидкої допомоги», тримаючи холодні руки сина, побачила між пальцями затиснутий клаптик тканини в блакитну клітинку. Розгублено витягнула, розгладила механічно й чомусь здригнулася: то був клапоть святкової сорочки Колі. Бездумно заховала його до кишені й знову припала до Сашка.
За ті три наповнені пекельними муками доби Марта ні на хвилину не відійшла від сина. Іноді він марив, кликав її. Згадував Лілю, і мати з надією вдивлялася у синові безтямні очі, до крові кусала губи, коли тяжко стогнав. Лише на світанку третього дня в очах сина заясніла свідомість. З напругою вдивляючись у змучене обличчя матері, ледве чутно промовив:
– Коля… штовхнув мене… за Лілю…
То були його останні слова. Крик жаху і розпачу наповнив тісну палату, підняв на ноги лікарів і хворих. Та вже було пізно. Над ще теплим синовим тілом билася в істериці пораненою пташкою Марта. За цю ніч волосся її стало білим-білим. Рідня і сусіди, коли вже привезли тіло Сашка в село, ніяк не могли звикнути до зсудомленого мукою обличчя посивілої Марти.
Добрі люди робили все, що треба, не чіпаючи матері, яка не відходила від сина, безтямно вдивляючись у ще вчора живе і таке рідне обличчя. Не розуміла, коли її про щось питали, виривалася з рук тих, хто хотів хоч на кілька хвилин забрати її від тієї страшної, оббитої червоним труни й знову припадала до свого сина…
Уже на цвинтарі, коли міднозвуччя оркестру рвало людям душі, вона, мов отямилася, з жахом оглянулася на багатолюддя довкола розчахнутої вирви ями, на Лілю в чорній хустині, на Колю, котрий сполотнілими губами щось казав чи шепотів, зойкнула і зомліла. Отямилася вже тут, у палаті. Вдивлялася в чужі обличчя, силкуючись зрозуміти, що ж це з нею. Пробувала звестися з ліжка й знову знесилено затихала у німому відчаї.
Навідувалися рідні, сусіди. Нікому не могла переповісти своїх чорних дум. Відпочивала від них тільки тоді, коли діяло снодійне. Одного для мовчазний Микола довго сидів над сплячою матір’ю, звісивши на руки голову. Блідий, зі згаслим поглядом. Жінки в палаті співчутливо похитували головами: за братом побивається, та ще й мама ледь-ледь жива, ніяк до тями не прийде…
Марта ж, прокинувшись, спершу не впізнала сина, а потім прикипіла суворо-вимогливим поглядом до його очей. Так хотіла, аби те страшне, чого нікому нізащо не могла сказати, не забрало у неї ще одного, вже єдиного, сина. Але він, звівши на перенісся густі брови, сполотнів ще більше і мовчки опустив очі на свої руки, які нервово перебирали простирадло на ліжку. І Марта з глухим стогоном відвернулася до стіни: їй вже нічого було робити на цьому світі, де вона втратила все найдорожче…
Ніна КОРОП
