ПЕРЕДЗИМ’Я

0
501

Валентина Іванівна боялася приїзду своїх дітей, хоч і чекала на них. Як то вони зреагують на її вчинок – підтримають чи осудять? Донька Таня живе в Баштанці, має двох діток і чоловіка–пияка. Ще поки працював на заводі, якось тримався, а як роботи не стало – пішло-поїхало. Таня вмовляла матір продати хату, переїхати жити до неї. Але мати навідріз відмовилася. Знала, що там спокою не буде: постійні сварки, іноді й б’ються, а тут їй тихо, спокійно. В гарному місці живе, майже в центрі, поряд з автостанцією, дуже зручно. Надумала, зібрала гостинці – й на автобус до доньки чи сина, що живе в селі Жовтневе. Погостює – і назад. За день справляється, бо страшно залишати без догляду нажите за все життя важкою працею.
А ще город у неї. Невеликий, щоправда, але земля родюча, тож вистачає їй. І садочок гарний. Все в неї є, ще й продає зайве. Ні, поки ноги носять, не піде вона до доньки.
У Бориса, сина, сімейне життя не склалося. Уже з рік, як вигнала його дружина з дому, бо набридло їй ледаря і волоцюгу годувати. Відтоді він то в однієї молодиці поживе, то до іншої пристане.
Болить материнське серце за дітей, а чим допоможе? Ні грошей, ні статків. А де вони візьмуться? Навіть до пенсії не доробила на сирзаводі. Та й не одна вона така. Розвалився завод. Тепер у службі зайнятості на обліку стоїть. Влітку підробляє у місцевих фермерів.
Біля хати теж руки потрібні, бо сама. Чоловік помер десять років тому: горілка допомогла на той світ піти.
Щоправда, відколи стала вдовою, кілька разів сваталися до симпатичної жінки чоловіки, але ніхто до душі не припав. Отож, Валентина поставила хрест на своєму особистому житті.
А це почав вчащати до неї сусід Микола Тихонович. Два роки, як дружина його померла. Сина доля закинула аж на Камчатку, рідко приїжджає. Чоловік хазяйновитий, на городі, біля дому все в нього до ладу. Якось побачив, як Валентина мучиться, спилюючи засохлу черешню, прийшов, за кілька хвилин  упорався з роботою. Що то чоловічі руки! Запросила його на вареники. Микола з’їв кілька. Потім вийшов, не зумівши стримати сліз. Такі ж смачні готувала і його дружина. Влітку чи ранньої осені воно ще нічого, в турботах день пролітає. А взимку довгими вечорами так сумно буває, хоч вовком вий. Тож Валентина Іванівна добре його розуміє. Поговорять через паркан – і то легше. Ділилася з ним то пиріжками, то тарілкою борщу.
А недавно Микола Тихонович прийшов з хлібиною і пляшкою вина, запропонував жити разом. Валентина Іванівна розгубилася, якось не думала про нього як про чоловіка, та й звикла жити сама… Мовчала довго. А Микола Тихонович з такою надією дивився на неї! Сказала, що подумає, порадиться з дітьми. Написала донці, переказала синові, щоб приїхали на вихідні.
Борис приїхав. Посиділи з Миколою Тихоновичем. Борис сам майже всю пляшку випив. Жартував, анекдоти розповідав. Він же Миколу знає з дитинства. А вранці, приготувавши йому сумку з гостинцями, Валентина спитала: «Ну, як тобі Микола Тихонович?»
– Хороший мужик. Тепер і я частіше додому приїжджатиму, буде з ким випити. Та жартую, жартую, – додав, побачивши засмучені материні очі. – Живіть собі, чого ж? Добрий чоловік, він мені навіть п’ять гривень на дорогу позичив.
– Борю, як ти міг?
– Та я ж знаю, що в тебе немає, – сміється.
Чекала доньку, що ще вона скаже. Щось серце в жінки щеміло від недоброго передчуття…
Донька приїхала автобусом. Валентина кинулася до дверей, обійняла її, а Таня відсторонилася. Обличчя в неї розпашіле, видно, що розлючена, очі такі гострі, губи міцно стулені.
Мати хотіла вести її до хати, а донька зупинилася.
– Я не піду до хати, немає чого ходити, тут поговорю. Скоро маршрутка їхатиме.
Душа в матері завмерла, передчуваючи недобру розмову. Запитально поглянула на доньку.
– Ти що ж це, мамо, собі надумала? Заміж виходиш? На нас тобі наплювати? – просичала донька.
– Танюшко, та що ти кажеш? – Валентина притиснула руки до серця.
– А те! Я думала теплицю влітку закінчити, ремонт у хаті зробити. Гроші дуже потрібні, ти ж знаєш, що маю платити за навчання Іванка, а ти тут хату не хочеш продавати. Хочеш усе чужому мужику залишити? Той дядько тобі за всіх миліший?
– Таню, та вгамуйся! Ходімо до хати, пообідаємо, побалакаємо. Дядько Микола хороший, йому не треба мого, свій будинок має…
– Не хочу я його знати і з ним балакати! – відрізала дочка. – Ти таку свиню нам підклала, мамо, я ніколи від тебе не чекала. До хати не піду, он маршрутка розвертається, додому поїду. А ти роби що хочеш. Справляй весілля!
– Яке весілля, дочко?!
Тетяна заскочила в маршрутку, сіла, відвернувшись від вікна. Валентина Іванівна стояла, мов закам’яніла, довго дивилася вслід маршрутці. Тихі сльози текли і текли з її очей. Вона їх не помічала. Повільно побрела до хати. Вона ніби постаріла раптом на кілька років.
Цілий день Валентина Іванівна провела в роздумах, розмовляючи з котом Кузею, який невідступно супроводжував її, куди б не йшла, терся об ноги, наче розумів, що їй потрібні увага, підтримка. Повиростали вже діти, слава Богу. Порозліталися, і нікому на світі немає тепер до неї діла. Ніби й серед людей, а насправді – як одинока билинка в полі.
Ото тільки з котом і поговорить… Увечері постукав Микола Тихонович. Якось несміливо зайшов, зупинився на порозі:
– Валю, то що ти вирішила? Що сказали діти?
І стільки теплоти і надії було в його голосі, що у Валентини Іванівни знову очі змокріли. І так стало затишно на душі. Ні, вона таки не самотня. Усміхнулася.
– А що діти? У них своє життя. У них ще літо. А у нас вже передзим’я… Ти проходь, роздягайся, будемо вечеряти…
Любов МАТВІЄНКО