СЕРЦЕ, СПОВНЕНЕ ДОБРА

0
637

Коли Софія Невірковець розлучилася з чоловіком, то з полегшенням зітхнула: закінчилося її сімейне життя — з п’яними сварками та кулаками, більше вона туди — ні ногою. Діти — Василь, Коля та Аня — вже підросли, якось буде…
Сім років вона одна піднімала синів та дочку, врешті поодружувала всіх, а на чоловіків навіть не дивилася. Знала лише дім та роботу (працювала в Межиріцькій лікарні, де її щиро шанували й колеги, й хворі).
Але одного разу поблизу церкви зупинився коло жінки В’ячеслав Бровчук з Бокшина і попросив …перейти жити до нього. Дружина довго хворіла, померла… Двоє синів залишилися без матері… Господарству сам ради не дасть… Про неї, Софію, чув багато доброго…
Жінка й на мить не завагалась — відмовила відразу. Але чоловік не відступив: однієї неділі приїхав по неї кіньми, мовляв, хоч у гості заберу…
Коли Софія з сином, якого покликала з собою, переступили поріг старенької хатинки, вжахнулися запустінню, що панувало тут. Навіть дверцята плити відпали…
Попри неділю кинулася гостя наводити сякий-такий лад. А про себе думала: «Нізащо не залишуся!» Поприбирала й заквапилася додому. Але прийшов В’ячеславів син-підліток Володя, побачив її і притис благально руки до грудей: «Тьотю, не йдіть! Бо сюди ніхто не прийде»…
Софія Михайлівна кинулася надвір, щоб хлопчик не вгледів її сліз. Не хотілося їй, звісно, залишатися, але ж дитини шкода… Так з’явилася в неї друга сім’я. У хаті стало чисто й затишно. Плита з каструльками всміхалася новими дверцятами, доріжки на підлозі, скатертина на столі. З Володею відразу знайшла порозуміння — він виявився доброю, вдячною дитиною.
Ще один син В’ячеслава Павловича — Валерій — навчався в Миколаєві. З тривогою господиня чекала першої зустрічі. І ось у хаті з’явився високий юнак. Став на порозі розгублено. Вона зрозуміла, як йому незручно: в хаті — чужа тітка.
— Проходь, сину, сюди, я тебе впізнаю: бачила на карточці. Вже давно виглядаю, бо тато казав, що приїдеш. Не зважай на мене, роби що хочеш, ти ж у себе вдома…
І хлопчина полегшено зітхнув.
А потім прибіг Володя і вона почула, що він питає у старшого брата:
— А як мені на неї казати?
— Кажи, як її діти кажуть.
Так Софія Михайлівна стала для Володі мамою, хоча Валерій, подумавши, шанобливо називав її Михайлівною. Але ставився приязно, щиросердно. Взагалі В’ячеславові хлопці були для неї першими помічниками. І сам господар оточив дружину турботою і повагою. Коли їхали возом у гості, садовив високо — щоб усі бачили. Гордився! Жили дружно, душа в душу. Адже крім того, що Софія Михайлівна чудова господиня, вона розумний порадник і вірний друг. Це за її наполяганням сім’я купила сусідську хату, бо та, в якій жили, зовсім старенька.
А потім у оселю прийшла страшна біда — в Рівному в гуртожитку вбили Валерія. Його молода дружина Таня залишилася вдовою з піврічним сином на руках. Коли вже закінчувався поминальний обід, Софія Михайлівна почула, як Танина рідня радиться: мовляв, треба забирати додому молоду вдову. Серед своїх не пропаде… Свекруха піднялася:
— Люди добрі! Дякую, що приїхали провести сина в останню гірку дорогу, але Тані не зачіпайте. Вона буде тут…
Півтора року жили вчотирьох, а коли маляті виповнилося два рочки, Софія Михайлівна порадила молодій жінці, щоб виходила на роботу, а малого вона поглядить.
— Справді? — аж не повірила та. Бо хто вона цій жінці, що турбується нею як мама?..
Коли ж минув п’ятий рік Таниного вдовування, свекруха не витримала:
— Оце щоб ти сама вже додому не приїжджала. Шукай собі чоловіка!
— Ой, мамо, я живу для дитини. Та й з кого вибирати? — відмахнулася.
— Дитина виросте, піде своїм шляхом, а тобі, молодій, не гоже бути самій. Біда сталася, що зробиш… Але минулим не проживеш…
За деякий час приїхала невістка додому не одна. Чоловік привіз подарунки для малюка, і Софія Михайлівна сказала Сергійкові: «Придивися, синочку, то буде твій тато!»
Уже минуло сімнадцять років, як склалася в Тані гарна сім’я. Але дуже часто вона разом з Миколою приїжджають до Бокшина, бо ж «мамі треба допомогти». А Сергій постійно влітку в бабусі. Сюди ж приїжджає і Володя. Сюди проклали стежечку й рідні діти Софії Михайлівни. Вона щиро радіє всім, огортає сердечним материнським теплом. Наче сонечко, що світить для всіх. Єдине, чим смутиться, — немає поруч з нею вірної її пари, з якою прожила в злагоді двадцять три роки. Чотири роки тому чоловіка не стало…
Діти намагаються в усьому мамі допомагати. Підставляють плече в господарстві, де кози, кури, поросята потребують догляду. А ще ж … одинадцятеро котів. Як приб’ється до двору якесь нещасне кошеня, господиня його не проганяє: хіба ж не поділиться краплиною молока чи крихтою хліба? Пожаліє, нагодує, підтримає. Таке в неї серце — сповнене добра…
Тетяна ЛЯШЕНКО