ПОВІРИТИ У ВИЩУ СИЛУ ЗМУСИЛА МАМИНА ХВОРОБА

0
251

povirytyuvyshhusyluzmus_270Часто ми не замислюємося наскільки цінне життя, життя наших близьких. Тому і сперечаємося, сваримося, дістаємо одне одного якимось дріб’язком. Однак зближуємося у скрутні часи, згадуємо, як було добре колись, та мріємо повернути той час.

Задуматися над своїми стосунками з найріднішою у світі людиною — мамою, змусила розповідь зовсім чужої людини. Світлана працює екскурсоводом і під час подорожі до церкви святого Миколи Чудотворця розповіла історію, що трапилася в її сім’ї.

— П’ять років тому моя мама зламала ногу. Перелом був дуже важкий, на неї впали залізні ворота і кістку роздробили. Перелом ускладнював й цукровий діабет, на який вона хворіла. Кілька місяців мама пробула в лікарні. Ногу взяли у залізний корсет, потім наклали гіпс. Додому приїхала через півроку.

Я не могла тоді на неї дивитися. Жінка надзвичайно рухлива, емоційна, з твердим характером була прикута до інвалідного візка. Вона не могла самостійно рухатися і це її сковувало, мама не звикла, щоб її опікали. Та й нам це було вкрай важко. Я бачила, як вона страждає від свого такого безпорадного становища. Сильна жінка, якою завжди була для мене моя матір, стала зовсім безпорадною, вона просто танула на моїх очах.

Скільки лікарень ми об’їздили, бабок та дідів… Надії вже не було. Так пройшло більше трьох років. Якось у дорозі я розговорилася з монахом. Їхали ми довго, а незнайомій людині у дорозі можна більше довіритися ніж іноді комусь близькому. Коли розповіла про нашу біду, монах сказав, щоб я купила копії двох ікон святого Миколи Чудотворця, одну мироточущу, одну чудотворну — та подарувала їх матері. Я так і зробила, обидві ікони передала додому. Ми живемо у різних країнах, бачимося не так часто, як би цього хотіли.

Узагалі я не вірила у Бога, не пам’ятала навіть, коли у церкві востаннє була. Хоча досить часто приводжу туристів на екскурсії саме до храмів.

Років через два після цього мені телефонують мої родичі і повідомляють, що збираються приїхати у гості. Я, звичайно, люблю свою рідню, але думка про те, що місяць доведеться їх розважати, возити на екскурсії, показувати країну, мене не надто тішила.

Тільки уявіть, я приїхала в аеропорт зустріти гостей. Мій погляд зупинився на одній жінці, вона стояла спиною і нагадувала маму. Я не витримала, підійшла ближче і питаю: “Мамо, це ви?” Жінка повертається і я бачу свою маму, веселу, повну сил, таку, якою знала її завжди. Вона мені: “Відколи це, доню, ти мене на “ви” почала називати?”

Її зцілення було справжнім чудом. Ікони, які я передала, повісили на стіні, мама до них молилася. На одній проступали краплі. Мама їх витирала. Через деякий час її провідала наша сусідка, вона була набожною. Мова зайшла про ікони. Мама розказала, що з однієї витирає рідину, схожу на олію. Тітка Оля, так звати сусідку, сказала, що це проступає миро, його треба збирати і змащувати ногу. Мама так і робила.

Коли я почула цю історію, у мене мурашки тілом побігли, — продовжує Світлана. — Але я бачила свою маму, раісну, усміхнену та енергійну. А головне — вона була без візка.

КОМЕНТУЄ ПСИХОЛОГ АЛЛА ЯРЕМОВИЧ
У кожному з нас живе маленька іскорка, запалена від великого вогню творіння. Ми витрачаємо багато часу на пошуки любові і правди за межами самих себе і часто забуваємо: цей вогонь світить в середині наших сердець. І лише у найважчі моменти свого життя, коли не вистачає сил терпіти біль, ми відкриваємо це світло в собі. Знайти цю силу, означає назавжди позбавитися від зневіри і мороку власної душі. І тоді, відчувши своє відродження і просвітління, ми ніколи не повернемось у пітьму страхів і болю. Справжня віра рятує людину у найважчі хвилини життя. Вона здатна творити справжні чудеса.

Життя — це або опір, або прийняття. Існують тільки ці дві можливості. Опиратися — означає страждати. Прийняти життя таким, яким воно є — це рішення діяти разом із Творцем. І це можливо, але в тому випадку, коли ми будемо довіряти правді власного серця. Чудеса — це прояв діяльності Божественної Свідомості в межах власної свідомості й досвіду. Тепер, як і дві тисячі років тому, люди відчувають потребу в чудесах, бо вони підтверджують той факт, що любов сильніша за страх.

Перші, найдорожчі найважливіші люди — батьки. З самого дитинства ми звикаємо до того, що саме вони найсильніші, найрозумніші, завжди підтримують нас у скрутні часи. І так незвично бачити саме їх слабкими і безпорадними. У цей час ми ніби самі відчуваємо себе батьками своїх власних мами і тата. Часто стає лячно і неприродно сприймати себе у такій ролі. І лише та безмежна батьківська любов, у якій ми зростали, дає можливість знайти допомогу там, де ми її не сподівалися відкрити. Світланина мама була сильною жінкою. З вірою в душі вона долала важку хворобу і її сподівання виправдалися. Будь-який досвід — це можливість осягнути істину і зректися ілюзій. Вона змогла і виборола своє право на повноцінне життя.

Ви ніколи не пізнаєте чуда, якщо не захочете його отримати. А для цього необхідно знати, що ви його потребуєте, щиро про нього просити Вищі Сили і бути готовим прийняти його. І як тільки усе це буде виконано, воно неодмінно з’явиться.

Тетяна КОВАЛЬ,
Рівненська область