ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ – В ЖЕРТВУ БАТЬКАМ

0
324

Я дуже довго вмовляла цю сімейну пару сфотографуватися. Навідріз відмовилися. І з нотками вибачення у голосі попросили змінити імена. Навіть по дереву постукали, бо хтозна, газету можуть читати і люди з недобрими очима. Щастя – річ крихка. Вони любили один одного все життя, але на заваді стояла заборона батьків з обох сторін. Лише коли стали сиротами – нарешті одружилися. Нареченим було… по 50 років.

ХОДИЛА, НІБИ ЗАКОВАНА В ЛАНЦЮГ

Марійка зростала в інтелігентній сім’ї. Ще й досі з тремтінням згадує своє життя в рідному домі. Мати була дуже сувора, немов із заліза кована, жінка з польського шляхетського роду. Вони з братом не мали права бігати, ослухатися, заперечити, голосно розмовляти, їсти і пити поза обідами… Навіть необережне грюкання дверима розцінювалося матір’ю як бунт. Батько ж, навпаки, був спокійним і добрим, але повністю корився жінці. Вже будучи дорослою, дівчина зрозуміла причину цього: відчував провину перед дружиною. Працюючи бухгалтером в одній установі, піддався на вмовляння друга, який слізно просив позичити для нього з каси велику суму грошей. Отримавши їх, обіцяв  віддати через тиждень, а сам написав донос на свого “кредитора”. Коли батькові оголошували присуд – 10 років тюрми, мати ледь не збожеволіла й у відчаї кричала: “Краще б ти ці гроші нам приніс…” Бідували вони тоді страшно, Марійка не раз у школі втрачала свідомість від голоду тільки тому, що хтось із однокласників збирався їсти бутерброд.
Через сім років батько повернувся. Життя ніби почало налагоджуватися, аж сталася біда з братом. Пішов в армію здоровим, а повернувся калікою з “діагнозом” – “помилка лікарів”. Сім’ї потрібні були гроші, тому, закінчивши школу, Марія влаштувалася на завод токарем.
***
– Після роботи ти мусиш бути вдома… – громовий голос матері дзвенів у вухах Марійки. Вона, принишкла й з втягнутою у плечі головою, сиділа і вислуховувала чергову порцію наказів. Так, вона розуміє, що брат хворий, ні – вона зовсім не безсердечна, так, вона буде робити усе, що скаже мама… Кивала головою, погоджувалася, а сама подумки верталася у свій цех. Нещодавно до їхнього дружного молодого колективу приєднався новий працівник, її одноліток – слюсар-ремонтник Михайло. Сором’язливий, неговіркий, але майстер на всі руки. Дівчата вже не раз штурхали її під боки, мовляв, на тебе, Машо, він задивляється. На такі слова Марійка тільки зітхала. Вона ж ходила світом, ніби закована в довгий ланцюг: робота – дім, дім – робота. Спробувала якось поговорити з мамою, офіційно попросити дозволу піти на танці, але такого набачилася! У мами від почутого стався такий напад стенокардії, що навіть лікарі зі “швидкої” розводили руками. Дивна болячка відтоді “підкошувала” матір щоразу, як тільки Марійка намагалася нагадати тій про свої дорослі літа.
І все-таки у них з Михайлом відбулося побачення. Якби ж мама була її другом! Вона б усе-усе їй розповіла, а ще більше ставила б запитань. Бо, слухаючи хлопця, не могла повірити: його життя, як дві краплі води, схоже на їхнє.

ЗАСИЛАТИ СВАТІВ ЗАБОРОНИЛА МАТИ

До речі, Михайло теж мав польські корені. Щоправда, свого батька він навіть не пам’ятає, бо й прізвище носив материне. І скільки не підступався, щоб та пролила світло на його походження, так нічого і не добився. У хаті не було жодного документа чи свідоцтва, лише раз мати обмовилася, що йому не треба нічого знати, аби не було неприємностей. Трохи привідкрила таємницю тітка у Варшаві, коли Михайло поїхав її провідати. Мовляв, його мати йшла заміж всупереч волі родини, яка невдовзі відмовилася від неї. Коли Михайликові було п’ять років, він разом з трирічною сестрою потрапив у дитячий будинок. Матір засудили на 10 років тюрми: у її маленької донечки було запалення легень, і вона, касир, вирішила взяти кілька рублів на ліки. Мала віддати разом із зарплатою, коли хтось “добрий” заклав її відповідним органам.  Повернулася вона з Магадана через сім років, забрала дітей з інтернату і заборонила будь-кому згадувати про минуле.
Те одне-єдине побачення, на яке Марійка і Михайло дивом зуміли прийти, відкрило істину – вони кохають. Але натомість залишило по собі безліч таємниць. Виявилося, що їх хрестив один і той же священик. Обидві сім’ї три рази переїжджали з місця на місце і весь час опинялися по сусідству. Навіть так звані фірмові страви сімей виявилися однаковими.
***
Більше зустрітися їм так і не довелося. Марійка важко захворіла, довго лікувалася і перейшла на іншу роботу. А Михайло, повернувшись з того побачення додому, без роздумів повідомив матері про те, що зустрів гарну дівчину і, мабуть, засилатиме сватів. У відповідь його матуся… “знепритомніла”. Коли ж очуняла, назвала сина безсердечним і нагадала про те, що вона у свій час таки забрала його з дитячого будинку, хоча могла цього і не робити. А тепер він її хоче покинути?
Пройшло десять років. 28-річна Марійка принесла в жертву своє особисте життя. Сумлінно доглядала батьків і брата. Михайло зробив те саме, адже мати не працювала, проте була вельми вибагливою, тож  мусив крутитися на трьох роботах.

«ЗЯТЬ ПІДХОДИТЬ, АЛЕ ТІЛЬКИ ПІСЛЯ НАШОЇ СМЕРТІ»

– Ти? – майже в один голос вигукнули вони, випадково зіштовхнувшись на вулиці. Були б обнялися, але так і не змогли переступити межу. Домовилися про зустріч після роботи – і розбіглися.
Певно, той зимовий місяць був найщасливішим для них. Щовечора Михайло зустрічав її після роботи, і вони пішки йшли додому через усе місто. Щоразу іншими шляхами, бо світ тісний, батьки можуть дізнатися. То на одній лавочці посидять, то на іншій.
– А давай ми завтра підемо і тихенько подамо заяву, – одного вечора запропонував Михайло. – І так само тихенько розпишемося?
– Поставимо батьків перед фактом, щоб вже нічого не змогли зробити? Давай!
Щасливі і задоволені ідеєю повільно йшли додому. Вже підходили до Марійчиного будинку, як побачили, що назустріч прямує її батько. Він мовчки підійшов, зсунув на кінчик носа окуляри і оглянув з голови до ніг кавалера своєї дочки. Хмикнув – і пішов назад. Марійка в той вечір йшла додому, як на каторгу. Лише переступила поріг, у ніс вдарив сильний запах валер’янки. Батько заспокоював матір, яка трималася за серце і важко дихала. Пробувала, було, щось сказати, але так і не змогла. Замість неї вимовив батько:
– Зять загалом підходить, але… після нашої смерті. Второпала?
На цьому розмова закінчилася. Михайло відтоді так і не з’явився, і Марія втратила надію на щасливе сімейне життя. Ще за кілька років, захворівши, почула від місцевих ескулапів, що й матір’ю стати їй не доведеться: існує велика ймовірність народити неповноцінну дитину. З тих пір вона поставила на собі хрест і ніби змирилася з такою участю.
…Вони знову зустрілися випадково. Михайло розповів їй, що ж тоді сталося, чому він зник на ці кілька років. Знову мама. Дійшло до того, що вона простежила за сином, в істериці кричала, що він одружиться тільки через її труп, і відтоді щовечора закочувала очі під лоба і хрипіла, немов помираючи. Михайло мусив доглядати її, бо сестра ще молодою вискочила заміж і виїхала в інше місто.
– Слухай, кому будемо розповідати – не повірять, – із сумом казала тоді Марійка. – Незабаром 40 років стукне, а ми, як ті діти, залежні від батьків. Може, ще раз спробуємо, приходь через тиждень у гості – вже ж не виженуть тебе.
“Гості” до Марійки таки прийшли, щоправда, не коханий, а його мати. Якраз поралися з матір’ю на кухні, коли вона зайшла. Чемно назвалася і, поїдаючи поглядом Марійку, почала розповідати, якого поганого сина вона має. Усі смертні гріхи, які існують у світі, за її словами, були зібрані у Михайлові. Виявляється, він страшенний пияк, б’ється і буянить. У нього є інша сім’я, троє дітей і коханка…
– К-к-коли ж він встиг? – Марійка зблідла і від почутого почала заїкатися. – Ні, такого не може бути! Я не вірю!
Швидше знайшлася мати Марійки і льодяним голосом запитала:
– То з якою метою ви до нас завітали?
– Щоб вона, – тицьнула пальцем на Марійку, – поговорила з моїм сином, аби він покинув коханку.
***
З тих пір минуло багато років. Повмирали батьки, Марійка і Михайло змінили адреси. Їм вже було під п’ятдесят років. Одного ранку, тільки Марія прийшла на роботу у свій ЖЕК, завітав перший відвідувач – Михайло. Вони дуже дивувалися, а потім і сміялися – це ж треба, щоб доля так вела. Адже тепер він живе поряд з Марійкою, а в ЖЕК прийшов приписуватися. Отак усе життя пройшло поруч, але окремо.
Вони зустрічалися ще цілий рік. Марія все ніяк не могла викинути з пам’яті слова його матері про деспотичний характер сина та алкоголізм. Виявилося, що усе це вигадки.
Вже вісім років, як вони одружені, і ще жоден з них про це не пожалкував.
…Якось, переглядаючи сімейний альбом Михайла, Марія зі здивуванням знайшла там фотознімок своїх батьків у молодості. Яким чином ці сім’ї були пов’язані і чому жодного разу не згадали про знайомство – залишається загадкою до сьогоднішнього дня.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область