НАЙКРАЩИЙ ХЛОПЕЦЬ НА СЕЛІ

0
505

На обійсті Нечипоренків — гамір і сміх, що мимоволі привертає увагу перехожих. А сусіди знають: до баби Галі та діда Павла з’їхалися геть усі діти й онуки. Баба Галя змахує зі щоки сльозу — таку ж срібну, як і їхнє з Павлом весілля, і милується дорогими обличчями. У молодих — справи та клопоти, тому й не випадало зібратися всією родиною. А це навіть найстарший син із Москви приїхав — свято ж у батьків! Немов веселка зійшла над їхньою хатою після всіх тих дощів і гроз, які їм довелося пережити.
…На шкільний випускний вечір Галинка збиралася з нетерплячістю: швидше б уже танцювати той прощальний вальс, на який її запросить найкращий хлопець на селі — Павлик. Дарма Зінка каже, що в нього ліве вухо надто відстовбурчене й залицяння несерйозні. Вона ж просто заздрить, що Павлик танцюватиме з Галею, а не з нею, сорокою!
Аж ось і довгоочікувана хвилина: хлопець бере Галинку за руку й вони кружляють під ніжну музику, що лине з патефона. І нехай у них попереду лише короткі зустрічі, осудливі погляди сусідів, а потім — довга розлука, зараз вони разом — і весь світ належить лише їм…
Короткі літні ночі здавалися й зовсім миттю — тільки-но зустрінуться, а тут і світає, додому час. Галинка так і не дочекалася від сором’язливого хлопця найзаповітніших слів про кохання. Доки навчалася в місті у технікумі — Павла забрали в армію. А потім приїхала в село Зінка, яка нібито десь випадково зустрілася з Павлом.
— У нього, — розповідала, — не наречена, а золото! Працює в їдальні тієї ж військової частини, де він служить. Скоро мають одружитися, бо чекають первістка…
Ця звістка миттю покотилася селом. Дійшла й до Галі. Скільки сліз було вилито, скільки звинувачень послано на адресу зрадника! Вона проклинала той день, коли танцювала з Павлом на випускному вечорі, й намагалася забути своє перше кохання. Допомогло навчання. По закінченні кулінарного технікуму Галі пропонували залишитися в місті, проте вона повернулася в рідне село. Стала куховарити в їдальні для трактористів. Робота подобалась, а серце прагнуло щастя. Тож залицянню механізатора Миколи не чинила перепон.
— Ну й красень! А дивиться тільки на тебе… — не раз говорили дівчата.
У вільний від роботи час Микола приходив на кухню й мовчки спостерігав за Галиною роботою: як майстерно чистила картоплю чи різала овочі. Її зосереджений погляд і по-дитячому насуплені брови притягували, немов магніт. Пасмо золотого волосся неслухняно спадало на обличчя, дівчина легенько дмухала на нього, та воно знову й знову падало на рум’яну щоку. В один із таких днів він їй і освідчився. Галя пообіцяла подумати…
А невдовзі село сколихнула звістка — повернувся додому Павло. Працювати пішов у колгосп. Коли він уперше переступив поріг їдальні, Галя саме несла цибулю. Побачила Павла, і ноги ніби здерев’яніли, а золотаві цибулини посипалися додолу. Серце забилося з тією ж силою, як і тоді, на шкільному випускному вечорі. Виходить, усе вона пам’ятає, нічого не забула. Та найбільше пекла образа: «Чому?! Чому він сам мені нічого не сказав, не написав у листі, що одружується?»
А Павло підійшов і заговорив з нею так, ніби вони й не розлучалися на довгі три роки:
— Привіт, Галинко. Що в тебе нового, як життя?
Він спитав так просто, ніби й не було їхніх світанків на березі річки, де верби полощуть довгі зелені коси, їхніх розмов у чарівну купальську ніч, їхнього кохання…
— Живу я добре. Заміж скоро виходжу. За Колю…
Сказала — й не повірила власним словам. Сама собі підписала вирок. І нехай! Коля — надійний, він не зрадить. Недарма ж відмовився від підвищення та переїзду в райцентр, аби тільки поруч неї, Галі, залишитись. І не сам про це їй похвалився — дружина голови колгоспу по секрету сказала.
Павло хотів ще щось запитати, але вона його зупинила. Мовляв, роботи багато, та й негоже зарученій дівчині з чужими чоловіками довго розмовляти.
Похиливши голову, Павло пішов із їдальні. Галя ж боролася зі своїми почуттями. Так хотілося наздогнати його, обійняти, але гордість не дозволяла. Того ж дня вона попросила перевести її в шкільну їдальню і сказала Колі, що згодна вийти за нього заміж.
Давно село не бачило такого весілля! Наречений мав вигляд найщасливішої людини в світі і з неприхованим захопленням дивився на свою усміхнену обраницю.
…Минуло кілька років. Галя вже вдруге стала мамою, а цікавість односельців до особистого життя Павла ніяк не зменшувалася. Чому він ніколи не згадує про свою колишню сім’ю, не їздить до неї в гості? А потім з’ясувалося, що їздити йому немає до кого. Просто Зінка тоді намагалася домогтися його прихильності, і він для неї вигадав про те одруження… Павло змужнів, тільки його очі залишалися засмученими навіть тоді, коли усміхався. Сім’ї він так і не створив, хоч не одна дівчина проводжала його довгим поглядом. На всі запитання з цього приводу відповідав, що чекає свою єдину…
З Галиною вони часто бачились, бо жили в одному селі. «Привіт», «бувай» — ото й усі розмови. Вона знала про той невдалий жарт Павла, але змінювати щось у своєму житті не хотіла — в її сім’ї панувало взаєморозуміння і підростало четверо дітей. Та й Микола, чоловік, усе частіше почав хворіти.
Минули роки. В одну з липневих ночей Микола не прокинувся. Галя залишилася одна.
Та якось зимового вечора, такого для неї нескінченного, у дворі загавкав собака, а потім хтось обережно постукав у вікно. Глянула — Павло.
— Можна? — спитав несміливо і, боячись, що не дасть договорити, як колись у їдальні, продовжив: — Пробач за той жарт. Пробач, що не написав і не пояснив. Потім уже не мав права руйнувати твоє щастя, бо бачив тебе усміхнену і щасливу у весільному вбранні. І сто разів шкодував, що на місці Миколи був не я…
Галинине серце забилося точнісінько так, як і тоді, коли він танцював із нею на шкільному випускному вечорі. Все, мов уперше.
…Коли Павло вийшов уранці із Галиної хати з відрами по воду, село завмерло від зачудування, як завмирає людина перед усім справжнім.
Таїса ЛІТВИНЧУК,
Житомирська область