ОСТАННІ РОКИ СВОГО ЖИТТЯ БАБА ОРИСЯ НАЗИВАЛА ЗЕМНИМ РАЄМ

0
373

Вона майже нічого не бачила. Очі звикли до темряви, хребет пристосувався до низького полику, під яким жила. Спала на ганчір’ї, прикриваючи сухе виснажене тіло тоненькою ковдрою, а під голову клала вузлик із черствим чорним хлібом.
…Рипнули двері, обережно прочинилися, і на порозі з’явилася молода жінка — висока, чорнява. Її зустріли дві пари насторожених очей. Чоловік, щоб привітатися, простягнув обидві руки. Його долоні на якусь мить відчули тендітність не по-сільському білих пальців і аж спітніли від того дотику. Він одразу пошкодував, що проявив таку галантність. Це в місті вона доречна, а не на їхньому маленькому хуторі з п’ятдесяти дворів.
Господиня вшнипилася очима у те рукостискання, хотіла щось сказати, але тільки кавкнула.
— Це ви прийшли, лікарко? – донеслася раптом з-під полу тиха надія. Філологи можуть заперечити, що надія донестися, та ще й з-під полу, аж ніяк не може, бо вона може бути лише в голосі. Та тут якраз донеслася тиха надія, бо голосу вже не було.
— Так, це я, ваша лікарка, – привітно відповіла гостя.
— А де ж твій білий халат? — безцеремонно втрутилася в розмову господиня.
— Ось у сумці — не лише халат, а й усе необхідне…
Поприсилають із того міста краль, щоб моду тут задавали та без попередження по хатах ходили!
— Мені сказали, що у вас старенька проживає, а таким людям особливий догляд потрібен, — трохи знітившись, заговорила молода жінка. — Скільки років бабусі? — продовжила вже впевненіше. Зодягла білосніжний халат, витягла блокнот із жовтими сторінками та кулькову ручку.
У хаті залягла тиша.
— Я тебе не викликала, то й відповідати не зобов’язана! Ти викликав? — подивилася скоса господиня на свою «половину». Той невизначено стенув плечима і похнюпився.
— Тоді йди геть, — звернулася вона вже до лікарки, — нічого чужих чоловіків з розуму зводити та нас дурити. До бабусі вона, бачте, прийшла!
— Лікарко, не йдіть… — благально прошелестів старечий голос. Але звідки?
Господиня презирливо ткнула пучкою в куток. Молода жінка ступила на вказане місце і, присівши, простягла руку немічній. Тяжко дихаючи, 92-річна бабуся вилізла з-під полу.
Широкі плечі її сина тут же спали. Примруживши очі, мовби для того, аби не бачити власної ганьби, він хотів вийти з кімнати. Але лікарка попрохала дати для хворої стільчик. Подружжя разом заметушилося, шукаючи той клятий ослінчик. Прибравши з нього якесь ганчір’я, лікарка допомогла всадовити стареньку.
— Зараз тиск вам зміряю, крапельок дам…
— Я пити хочу, мені б водички, — ледве дихаючи та стримуючи сльози, промовила бабуся. — А ще аби вас розгледіти, моя рятівнице.
Відчайдушна Зоя Степанівна (так шанобливо величали свою юну лікарку хуторяни) забрала тоді бабу Орисю до районної лікарні. Везла її сама на підводі, час від часу зупиняючи коней, щоб улягалася курява. Їй, міській дівчині, якій підкорилася медична наука, підкорилися й коні, корови і всяка сільська робота. На хуторі вона якось одразу подорослішала, а місцеві жителі визнали її найпершою красунею. Парубки приїздили і приходили з сусідніх сіл, аби лише глянути на неї. Свататися не наважувалися, тільки разом гадали — кому ж вона вишиває рушники?
Дехто говорив: така в селі довго не затримається, поморочить собі голову та й поїде до міста.
Але Зоя Степанівна присвятила себе не тільки медицині – вона присвятила себе хуторянам. Попри втому, постійні виклики до хворих та нелегкий сільський побут зайнялася бджільництвом. Сорок років плекала пасіку! Жартуючи, говорила своїм хворим, що цілющий мед можна замінити лише… медом.
Коли ми з нею познайомилися і потім часто спілкувалися, про себе вона розповідала мало. Більше про бабу Орисю, яку скалічили не голод та війна, а найрідніші люди.
Зоя Степанівна не раз приїздила тоді в районну лікарню провідати стареньку. А та чекала її і впізнавала із кроків. Та все про сина з невісткою розпитувала.
— Вони ось вам харчі передають, – простягала дівчина ще теплі пиріжки, які сама й спекла вранці. — Здоров’ям вашим цікавляться, ліки дістають…
А про себе думала: «Бодай їм…»
— Якщо цікавляться, то чому ж не приїжджають?
— Роботу свою ніяк не перероблять…
— Тільки ти мене, дитино, на світі тримаєш, — усе розуміла старенька.
Дожила баба Орися до 98 років. Рік у лікарні пробула, потім Зоя Степанівна до себе її забрала.
А син із невісткою так до матері й не навідалися, ще й лікарці наказали не ходити до них, бо чути нічого про «нахлібницю» не хочуть.
Останні роки свого життя баба Орися називала земним раєм.
Наталка ФОЛЬОВЧУК,
м. Київ