ШАНУЙТЕ МАТЕРІВ СВОЇХ

0
506

shanujtematerivsvojikh_270Неврожайний 1947-й. Не знаю, чи вижили б ми, тодішні хлопчики й дівчатка, дитинство яких припало на важкі воєнні й післявоєнні роки, якби не рятівна затірка, що її щоденно варила нам тітка Марина.

Ще й роса не випарується зі споришу, а ми міряємо той окроплений шлях босими порепаними ногами. Міцно притискаємо до грудей глиняні горщики… За кілька хвилин вони наповняться рідиною, на дні якої причаїлися борошняні грудочки.

– Візьміть ще й по шматочку хлібця. Ніч не спала -пекла. Ось – свіженький.

Беремо той дарунок і приказуємо, як дома мама вчила:

– Дай Боже вам здоров'я, тітонько!..

Доброта цієї жінки врятувала тоді життя багатьом моїм одноліткам. Однак подальша доля нашої добродійниці склалася зовсім не так, як цього хотілося б…

Син, повернувшись з армії, одружився, а згодом виїхав на батьківщину дружини – десь під Ростов.

Тітка Марина жила сама в невеликій хатині. Одного дня отримала довжелезного листа від сина. Сусідка читала й заздрила: кличуть їхати до них. Тож і не самотня, як плескали злі язики… Все буде гаразд. Думала-думала мати й вирішила: заслабну, зовсім зляжу раптом – що робитиму сама в чотирьох стінах? Відповіла, що згодна на переїзд. Продала негайно хату і весь нехитрий скарб. Добралася з горем пополам до сина, гроші відразу йому віддала.

Та недовго судилося пожити в мирі та злагоді. Порозкошувала з місяць – і край, онуки – всі вочевидь – стали зневажати та кривдити стареньку. А потім запропонували:

– А чи не повернутися вам, мамо, назад до свого села?..

– Охоче б, – сказала вона. – Але до кого? Хто прийме мене тепер стару й хвору, якщо і своїм непотрібна?

Вихід знайшовся. Зв'язали у тугий вузлик одяг, посадили в найману автомашину й «підкинули» до будинку престарілих. Без документів… Там і померла, кажуть, наша люба тітонька Марина.

Не зросила її чоло скупа синова сльоза, не пронизав тишу плач когось із рідних. Самітні, такі, як і вона, старенькі втирали зволожені очі…

Василь ГАЙДУК