“ЛЮДИ ЇЛИ СОБАК, КОТІВ, МИШЕЙ”

0
433

ljudyjilysobak_270Про страшні часи жінка мовчала майже все життя — боялася. Лише п’ять років тому розповіла сину про те, що пережила у дитинстві та юності. Маленьку Ганнусю голодні роки застали на Житомирщині — вона звідти родом, із Баранівського району. Тут жила з батьками, двома братиками та сестричкою. Й хоча була п’ятирічною дівчинкою, голодне життя пам’ятає добре.

“ЖИВОТИ БОЛІЛИ, АЖ СКРУЧУВАЛО”

— Ми траву їли, лободу, а кропиву у селі взагалі важко було знайти, — пригадує свідок тих жахливих часів. — Мама нам яблучка давала. Цвіт тільки опав, вони ще гедь маленькі, а ми вже їмо їх. Так не було, щоб ми цілий день не їли, мама нас рятувала. Але після таких наїдків, пам’ятаю, завжди біля хати по землі качалися — животи боліли, аж скручувало. А мама стоїть над нами і плаче.

Найстаршим із дітей у сім’ї був Василько, він 1925 року народження, за ним через три роки народилася Ганнуся. Меншою за сестру на два роки була Катря, а Миколка був ще грудним немовлям.

— У наші сім’ї голод лише Миколка не пережив. У мами молоко пропало. Дуже важко мені згадувати братика, — продовжує розповідати. — Він у мене досі перед очима, ніби й зараз бачу, як помирає. Лежить такий маленький і ротиком ворушить…

— У нас корова була, давала літр молока, то мама ділила між нами усіма по стопці, — продовжує, перевівши подих. — Пам’ятаю, як батько з голоду вже опух, а мама каже йому: “Іди у світ, бо ти помреш, а ми за тобою”. Батька не було місяців два. Повернувся, коли жито достигло. Мама тоді саме колосків нарізала й у жорнах перетерла, вирішила хліб пекти. Ми, діти, такі голодні, так чекали цього хліба! А батько каже мамі: “Не давай дітям цього хліба, він ще гарячий — повмирають”.

Мотрона, так звали матір, відправила тоді дітей у ліс за грибами. А ще наказала, що найбільший шматок хліба дасть тому, хто знайде найбільшого гриба. За цей час хліб мав би вже вихолонути.

— Ми пішли до лісу, але витримати було важко. Трохи походили та й верталися назад. Тоді я знайшла гриба. Василь став мене просити, щоб ми сказали мамі, що то він гриба знайшов. Я пообіцяла, але потім удома не витримала й зізналася, що то я на гриб натрапила. Батьки нам по кришечці того хліба дали, бо ж не можна було багато…

Найважче було взимку. У цю пору люди спасалися жолудями, а ще обмінювали одяг на харчі.

— Батьки весь одяг попродали, який кращий був, задарма, або на харчі обмінювали. Залишилося тільки непотрібне. Ми утрьох узимку сиділи на холодній печі, із хати не виходили — не було у чому. У лісі дрова заготовляти не давали, палити піч було нічим. На зиму збирали жолуді. Їх мама у ступі товкла на борошно, до нього додавала ще жменю звичайного, та й пекла з того пляцки. Їсти їх ми не могли, настільки вони були гіркі, від них аж пекло. А ще пам’ятаю, мама полову у ступі товкла, просіювала, і з того хліб пекла. А суп який був недобрий, із самого зілля зварений, без картоплі, мама склянку молока в нього вливала. Наїмося того супу і кричимо від болю в животі.

“ОДИН ЧОЛОВІК НАВІТЬ ЖАБ ЇВ”

Щоб не вкрали корову, її заводили у хату, де самі спали та їли.

— У ті часи злодійство велике завелося. Люди їли собак, котів, мишей. Розповідали, що один чоловік навіть жаб їв. А ще з розповідей знаю, що між нашим та сусіднім селом один чоловік жив, який заманював до себе дітей, дорослих і вбивав їх. Коли його заарештували і на допиті запитали, що він із тим м’ясом робив, то чоловік зізнався: спершу пробував їсти, але воно дуже нудне. Тому почав возити на продаж у Житомир.

Батько Ганни пережив голод та майже усю війну. Він загинув у Польщі, у січні 1945-го.

— Знаю, що за голодомор 1932–33-го років у нашому селі двісті чоловік померло. А другий, то ніби усі пережили. Батька не було, а мама дуже хвора була. Її гонили на косовицю, а вона не могла робити, не виробляла трудоднів. Тоді жменю, 90 грамів, насіння стоколосу (трава) давали за трудодень. Важко було, їсти нічого, — згадує початок другого голодомору Ганна Шушкевич. — У 46-му була велика засуха — усе посохло. Навіть верби коло річки пов’яли, вода висохла.

“УЗДОВЖ ШЛЯХІВ СТІЛЬКИ ТРУПІВ ЛЕЖАЛО”

— Ми вже доросліші були, почали в інші міста їздити: і просили, і міняли. Пам’ятаю, у Києві наберу голок чи ложок з алюмінію та везу на Рівненщину. Тут такого голоду не було, як на Житомирщині. У Рівному продавала їх чи міняла на жито, картоплю. І верталася додому з їжею. Везли харчі у товарних вагонах. Зима, мороз, а на вагонах стільки людей таких, як ми, — ціла армія. Тоді бандити були, по залізничній дорозі працювали. Біля Шепетівки потяги повертали, швидкість зменшували. То ті бандити на вагон вилазили й відбирали харчі, та й людей скидали. Уздовж шляхів стільки трупів лежало! А ще по-іншому робили: де були насипи біля колій, до телеграфних стовпів прив’язували гаки на мотузках, та й закидали їх на вагони. Як попаде на людину — то людину з потяга стягне, як у мішок — то харчі. Біля Новограда-Волинського дуже страшно було, там насипи такі з обох сторін. Пам’ятаю, якось їхали з сестрою, такі втомлені, змучені. Тримаємо мішки з картоплею, а поруч поставили дзбан із водою. Саме задрімали. Прокинулася від того
, що дзбан задзвенів — у нього тим гаком поцілили.

…Вперше про пережите Ганна Шушкевич розповіла п’ять років тому старшому синові Олександру.

— Прочитала у газеті, що одна жінка на Одещині з голоду порізала своїх дітей та з’їла. Я розказала, що у нашому селі такого не було. Син, як почув мою розповідь, то повірити не міг, що я маленькою таке пережила. Я й сама не знаю, як ми тоді те все пережили, досі дивуюся… Не дай, Боже, такого, не дай!

Тетяна КОВАЛЬ,
Рівненська область