ЗАСЛІПЛЕННЯ

0
407

— Вася приїхав!
Ми з молодшою сестричкою Надею зістрибуємо зі старої вишні, де до цього дерли смачний тягучий глей, і через вигін біжимо до тітки Федорки. На трави вже впала роса, яка приємно холодить наші босі ноги, у повітрі солодко пахне зеленим сіном, а невидимі цвіркуни виливають свої пісні з чистісінького срібла.
Вася приїхав. Стоїть ондечки коло причілка тітчиної хати, де росте блідо-рожеве «собаче мило». В темному костюмчику, по-міському підстрижений, він здається нам дорослим-дорослим.
— Ви тут погуляйте, — наказує нам тітка Федорка, — а я зараз…
І хутенько з двору. Йти їй аж на інший куток села, але то байдуже, головне, щоб Олеся була вдома. А то Вася – навіть ми, малі, відчуваємо, — у своєму очікуванні напружився, мов струна. Здається, ще трохи — й задзвенить його худеньке тіло… Олеся – то його мама.
… Олеся Паліївець була в нашому колгоспі передовою дояркою, а Ладимир Хутірний – найкращим трактористом. Обоє вдатні до роботи, ставні, кароокі. Спалахнуло між ними таке кохання, що навіть деякі односельці співчутливо говорили: мабуть, доля. Хоча знали, що в Олесі є чоловік Михайло і маленький син Вася. Васильок…
А потім з’ясувалася одна суттєва деталь – Ладимир поставив Олесі умову: оженюся на тобі, якщо сина залишиш Михайлові.
— От песиголовець! – обурювалися люди. — Чи то видано, щоб мати від свого дитяти відцуралася?
І знову жаліли Олесю – аж до того дня, коли село накрила новина: пішла вона таки до Ладимира. Одна.
Виждав Михайло момент, перестрів колишню дружину:
— Повертайся… Будемо жити, як раніше, очей тобі не колотиму. Вася так за тобою побивається…
— Васю я залишаю тобі, бо він мені заважає в житті! – сказала, мов одрізала.
Стільки років минуло відтоді, але ці слова, які тоді ошелешено всі в нас повторювали, я пам’ятаю й досі.
Деякий час Михайло виховував сина сам, потім одружився. Вася підріс, стосунки з мачухою не склалися, а через неї і з батьком розладилися, тож після семи класів хлопець виїхав на Донбас. Вступив там в училище, жив у гуртожитку. Та все одно тягнуло його в рідне село, і влітку він часто приїжджав. Зупинявся в нашої тітки Федорки, чоловікові якої доводився далеким родичем, казав, що скучає за нами, за хлопцями, за сільськими клубом і ставком. Та ми знали: найперше він прагне побачити матір — Олесю.
Вона з передової доярки стала знатною, отримувала за свою працю заслужені нагороди. Але село виставляло власні оцінки: її подругу Марію, котра теж ішла в авангарді, звало «орденоноскою», а Олесю – «та, що дитину покинула».
…Ось і тітка Федорка біжить назад. Я сторожко стежу за її обличчям, і з того, як жалісливо дивиться вона на свого гостя, розумію: Олеся цього разу не прийде. Може, від Ладимира втекти не вдалося, а може, їхній малий Митько прихворів.
Переводжу погляд на Васю, а він… плаче. І від тих сліз стає зовсім маленьким хлопчиком.
Та іншого разу тітка Федорка під прикриттям ночі таки приводить Олесю на своє подвір’я. І тоді ми з Надею, причаївшись, дивимось, як жадібно припадає та до сина: немов сліпа, обмацує руками його обличчя, перебирає волосся і щось говорить, говорить…А Вася знову робиться маленьким, якимсь розімлілим від тієї короткої материнської ласки й проводить матір мало не до її дому.
І раптом він перестав приїздити. Минуло перше літо, в якому ми не бачилися з Васею, не брали від нього заповітний кульочок із цукерками-подушечками.
Отоді до тітки Федорки й почала навідуватись Олеся. Видно, перевернулося щось у її душі. Раз прийшла крадькома, щоб ніхто не побачив та Ладимиру не доніс, вдруге. І одне тільки прохання було в неї: напиши, Федорко, моєму Василькові, хай хоч на день приїде! Тітка клялася-божилася, що не знає його адреси, та Олеся їй не вірила і знову просила: напиши…
Важко сказати, чому Вася, якого ми всі любили, більше ніколи так і не приїхав у рідне село. Можливо, він просто виріс і образа на матір теж виросла, заглушивши ту любов, яка жевріла в ньому з раннього дитинства. А може, просто закрутило життя. Хтозна.
Через багато років, коли ми з Надею вже мали власні сім’ї, постаріла, але все така ж проворна тітка Федорка отримала до якогось свята листівку, в якій на місці зворотної адреси стояло тільки «Паліївець В. М.». І вже не Вася, а Василь Михайлович передавав усім вітання і повідомляв, що живий-здоровий, має сім’ю й улюблену роботу. На штемпелі була назва великого російського міста. Якого – не пам’ятаю…
А Олеся і Михайло – кожне окремо – намагалися потім розшукати свого сина. Відсилали кудись запити, але відповідей так і не дочекалися.
Ладимир помер рано, навіть до пенсії не дожив, а його та Олесин син Митько загинув під час армійської служби – нещасний випадок.
Зате Олеся жила довго, і ошатна її хата все старішала, старішала, наче зменшувалася. А тоді й зовсім потонула в густому вишняку. Коли я приїздила в рідне село погостювати, то ходила повз ту хату до магазину. І бачила, як на старих вишнях рясно, немов сльози, світилися проти сонця бурштинові краплі глею. Їх ніхто не здирав, бо онуків у баби Олесі не було…
Ганна ЯРМОШ