СТАРА ФОТОГРАФІЯ ЗМІНИЛА ДОЛЮ

0
453

Валя тепло попрощалася з батьками, хоча, десь у глибині душі, залишився осад від останньої суперечки. Вмостившись у автобусі, вона махнула рукою і з нетерпінням чекала, коли він рушить. Три місяці її ніхто не вчитиме уму-розуму, ще й свої гроші заробить. А зібралася вона далеко – на Урал на практику. Захотілося світу побачити і пожити самостійно, без опіки…
***
Дівчина знала, що на курсі їй заздрять. Ну чому б ні – одяг у неї завжди імпортний, з бази, квартира велика у центрі міста. Батько – впливова у місті людина, директор великого заводу. Дорога стінка забита книгами, які, окрім неї, майже ніхто не читає. Така собі типова радянська інтелігентна сім’я.
Дівчата, коли приходять і дивляться на цю розкіш, сидячи у величезних м’яких кріслах і ласуючи смачними цукерками з кавою, завжди охають та ахають: “Валько, як тобі шикарно живеться!” Батьки теж вміють себе перед її друзями показати: то те запропонують, то інше, і з такою гарною посмішкою – акторам треба вчитися. Тільки дівчата за двері, як обличчя у батька міняється і відразу починаються повчання, “як треба правильно жити”. Він ні в чому Валі не відмовляв, але, на жаль, підрісши, зрозуміла, що вона ніколи не відчувала справжнього батьківського тепла. Якось усе правильно і шаблонно. А мама що? Мама завжди підтримує його – вона з нього готова пилинки здувати, бо котра з її шкільних та інститутських подруг має стільки золота, шубок, шмоток. Вона вважає, що їй в житті дуже пощастило. Хоча Валя тепер готова посперечатися – вона добре бачить ставлення батька до мами. Вони не сваряться, але ніжності теж не помічає. Нема там любові. Вона не здивується, якщо виявиться, що в батька є інша пасія…
Чого лише не передумала дорогою до Свердловська про життя  її сім’ї. Недарма кажуть, що в золотій клітці тяжко, хоча, може, й не всім.
***
Зустріли Валю у Свердловську гарно, відразу дали людину, яка показала їй місце роботи на великому машинобудівному заводі й кімнату в гуртожитку. Їй докладно розповіли, як і куди у місті дістатися, де краще що купити. Місто справді велике – четверте за величиною в Росії.
– Ну, а щодо дозвілля, то з Машею скучати не будеш, – сказав Ігор Володимирович, її супроводжуючий.
Маша – дівчина, до якої Валю підселили, теж працювала на цьому заводі. Згодом вони більше довідалися одна про другу  й навіть подружилися. Якось Маша запросила Валю у спортивний комплекс, де займалася легкою атлетикою.
***
Спортивний комплекс справив на дівчину неабияке враження. Якими видами спорту тут не займалися! Згодом Валя й справді зачастила з Машею до спорткомплексу і навіть познайомилася з відомим тренером з волейболу, який згодом за чашкою кави багато чого розповів дівчині про себе. Виявилося, що його батьки родом з України, були виселені в Сибір. Назад їм повернутися не дозволили. Батько влаштувався у Свердловську – він був висококласним інженером, так тут і прижилися. Тепер Валя зрозуміла, чому російського тренера звати Тарас.
– Я так мріяв про жінку-українку, та не судилося. Хоча був закоханий в одну дівчину, яка теж приїжджала у наші краї в будзагін…
Тараса Васильовича хтось покликав, і розмова на цьому закінчилася. А одного разу він запросив українку-практикантку на вихідні до себе в гості.
***
Квартира у Тараса Васильовича була гарно вмебльована, з безліччю кубків, призів і книг.
– Ось у цьому альбомі покажу тобі дівчину, в яку був закоханий. Українка… Ми познайомилися у будзагоні, – сторінка за сторінкою чоловік гортав альбом зі студентських років.
Він перегорнув ще одну сторінку, і Валя аж підскочила:
– Ой, така фотографія є у маминому альбомі!
Тарас Васильович оторопів:
– Що, справді така сама?
– Точнісінько. Мама казала, що це із будзагону.
– А маму твою як звати?
– Тамара, вона на геологічному факультеті у Львові вчилася.
І враз обоє замовкли. Валя чомусь миттю згадала батьків докір, коли приміряли їй дублянку, привезену з бази: “І в кого ти така дилда виросла?” Мо’ тому вона й семимісячною народилася…
А Тарас Васильович згадав хвилювання Тамари, коли вони з нею прощалися на пероні у далекому 1967 році: “Хоч би у мене не було проблем. Це який сором перед батьками”. Він тоді її втішав, що це ніякі не проблеми – вони одружаться і будуть доглядати дитину. Які у них тоді з Тамарою були плани! Та його незрівнянна Томка поїхала, і її слід пропав. Десь через місяців п’ять прийшов лист без адреси, в якому просила не розшукувати і не псувати їй життя…
Вони дивилися одне на одного й розуміли, що дуже схожі.
– Коли ти народилася? – запитав тренер.
– У травні.
– А мама з татом коли познайомилася?
– Не знаю, але вони довго не зустрічалися. Мама завагітніла, і треба було одружуватися. Моя бабуся трохи опиралася – вона міська “аристократка”, а мама з простої сім’ї, але дід настояв, що його внуки без батька рости не будуть. Дідусь був дуже добрий, та він помер, коли я ходила в третій клас. Ну, а я ніби народилася семимісячною…
***
Тарас Васильович пригорнув до себе Валю:
– Я одразу відчув до тебе якусь незрозумілу любов. Невже таке може бути? Всім серцем відчуваю – ти моя донька.
Певно, якби дівчина не сиділа, то знепритомніла б.
Валя, не гаючи часу, відразу замовила переговори з мамою…
***
У Валі вже народилися внуки, хоч вона ще досить молода жінка. З того часу, як покинула Україну, навідується сюди лише в гості. І от знову приїхала на похорон… батька. Хоч і не рідний, хоч і не відчувала справжньої батьківської любові, та все-таки не чужий. Мама постаріла й навіть перед смертю не відкрила йому правди, хоча у Валі попросила прощення й навіть сказала, що хотіла б побачити Тараса…
Олеся ХАРЧУК