ЩАСТЯ, ЯКЕ ПОМИЛИЛОСЯ ДВЕРИМА, ЗАЛИШИЛОСЯ НАЗАВЖДИ

0
233

shhastjajakepomylylosjad_388“Як боляче дивитися на світ, коли ти знаєш, що абсолютно йому байдужа. Ніколи не спостерігала за світанком з такою відразою, жодного разу не чекала темряви з таким страхом. Це сталося раптово й зовсім неочікувано. Але воно просто сталося, так, як тепер є. Мені гидкий цей світ, це місто і це безладдя, що коїться навколо. Бридко дивитися на себе в дзеркало, бо там знову й знову побачу самотнє бліде обличчя з порожніми темними очима. Але іноді не бачу й цього. Мій зір не дає бачити у сутінках, він підводить у вологу погоду… Очі страшно болять, таке враження, що їх випікає вогнем, невидимим, але всемогутнім вогнем”.

Катя відклала щоденник, почувши дзвінок у двері.

— Хто там? — запитала вона, адже побачити когось у темному коридорі крізь вічко було нереально.

— Руслан, — прозвучало у відповідь.

Катя втомлено зітхнула й почала відмикати замок. Вона й гадки не мала, хто стоїть за дверима. Утворивши в дверях невелику шпарину, Катя спробувала роздивитися візитера.

— Дивна ви дівчина, — прозвучав голос з-за дверей. — Не знаєте хто я, а двері відчиняєте. Чи ви думаєте, що ця маленька шпаринка врятувала б вас від грабіжників?

Юнак силою штовхнув двері й спокійно увійшов у квартиру. Катя стояла, притулившись спиною до стіни, й не розуміла, що відбувається.

“Якщо прийшов вбити, то хай вбиває, мені вже байдуже”, — пролетіла в голові думка.

— Та не трусіться ви так, — посміхнувся юнак й обережно зачинив двері. — Вбивати чи кривдити я вас не збираюся. Та не трусіться ви так! Пройдіть у кімнату, сідайте.

ЧАЮВАННЯ З НЕЗНАЙОМЦЕМ

Катя слухняно виконала чи то наказ чи то прохання.

— А ви хто? — запитала вона. Голос явно опирався байдужості мозку й страшно тремтів.

— Я ж сказав — Руслан.

— Мені це нічого не говорить! — вже впевненіше заговорила Катя.

— Тоді не треба було двері відчиняти, — різко відрубав Руслан.

Запала мовчанка. Катя сиділа в кріслі, міцно обійнявши коліна руками. Він же нервово почав ходити туди-сюди по кімнаті.

— Вибач. Я не хотів тебе налякати.

— А ми перейшли на ти? — здивувалась Катя.

— Так, бо шампанського я від тебе не дочекаюся, щоб на брудершафт випити, ти мені навіть чаю не пропонуєш!

— А з якого дива я маю…

— Ну, гість у домі, можна було б і запропонувати, — обірвав її на півслові.

— Хочеш, сам йди і роби собі чай, — Катя піднялася з крісла й лягла на ліжко, відвернувшись обличчям до стіни.

Руслан розвернувся й попрямував до кухні. За мить Катя почула, як він запалював сірник, щоб закип’ятити чайник, а потім легко стукнули дверцята холодильника.

— Ти не дивуйся, що я так до тебе прийшов, — чувся голос з кухні. — У сусідній квартирі живе моя колишня однокласниця. Я до неї йшов, але, певно, Наталя кудись вибігла. То я у тебе почекаю.

За цим почулося, як одна за одною відкривалися й закривалися шухляди та шафки. Засвистів чайник… А за мить у кімнату увійшов Руслан з двома чашками чаю та бутербродами на підносі.

— Час пити чай, — посміхнувся він.

— Навіть не подумаю, — буркнула у відповідь Катя. — І взагалі, чого це ти до моєї кухні справу маєш?

— Слухай, досить вередувати, — замість відповіді сказав Руслан. — Ти чай питимеш чи ні, бо він захолоне?

Катя незадоволено поглянула на нього. У цю мить підступно буркнув шлунок в знак того, що їсти вже давно час минув. Дівчина сіла на ліжко й поглянула на тацю з бутербродами. Руслан подав їй чашку чаю й посміхнувся. Катя з’їла бутерброд і відзначила, що приготований він оригінально, а головне смачно. Руслан не їв, він дивився на неї й посміхався. Катя посміхнулась у відповідь.

— Не дивися так на мене, — сказав Руслан. — Я просто спостерігаю за тобою.

Катя поклала бутерброд, а от Руслан саме приступив до їжі. Вона спостерігала за ним, а страх кудись поступово відходив.

“Він так гарно їсть… — думала Катя. — Я ще ніколи не бачила, щоб людина так гарно їла. До того ж його рухи такі повільні й граційні, та й він сам… Та що це я? Він увірвався у моє життя, в мою квартиру, він взагалі невідомо хто, а я ним любуюся… Що зі мною?”

— Мені приємно, коли на мене дивляться, але я так і подавитися можу, — сказав Руслан, не відводячи погляду від тепер уже розгубленої Каті.

Вона почервоніла. Він лише всміхнувся й потягся за чашкою чаю. Катя не розуміла, що діється, але сперечатися чи виганяти з квартири цього юнака тепер зовсім не хотілося. Вони говорили. Про що? Здається, й самі не знали. Руслан нічого не питав у неї, але Каті видавалось, що все, що вона скаже, він знає наперед. Вона наче читала його думки. Аж раптом Катя розплакалася.

СЛЬОЗИ, ПРИСТРАСТЬ Й НІЧ КОХАННЯ

— Катрусю, що сталося, чого ти плачеш? — тепер розгубленим був він.

Але Катя не відповідала, натомість ридання перетворювалося у справжню істерику. Руслан приніс води, але це не допомогло. Катя й далі ридала. Він сів поруч з нею на ліжко, поклав голову собі на коліна й намагався її втішити… Але ні. Катя й далі плакала. Вона намагалася щось сказати, але сльози не давали цього зробити. Руслан навіть перестав намагатися щось зрозуміти, він просто обіймав її й гладив по волоссю…

— Тебе коханий покинув? — раптом запитав Руслан.

Катя підняла голову й побачила, як він не відводить погляду від досі розгорнутого щоденника. Вона хотіла щось сказати, але натомість знову розплакалася. Руслан дивився в її повні сліз очі й… Він цілував її так пристрасно, так палко… Катя намагалася щось сказати, припинити це, але його сила, його бажання, його пристрасть були такими палкими, що суперечити їм не було сенсу. Ніч була такою жаркою й такою короткою. Їй так хотілося, щоб вона ніколи не закінчувалася, щоб так тривало вічно…

Вранці Катя прокинулася щасливою. Вперше за останні півроку вона відчула себе комусь потрібною. Катя вперше прокинулася з думкою, що все добре, а не зі згадкою про те, як її коханий вранці пішов на роботу, а ввечері прислав смс-повідомлення. “Я не хочу бути з тобою. Мені нудно й складно. Ти справжня сіра мишка, а мені потрібна яскрава зірка. Ти не зробиш мене щасливим. Ти на це не здатна”. Щоранку ці слова вкарбовувалися в її мозок. І від цього було ще гірше. Але не сьогодні. Вона прокинулася щасливою, як ніколи.

На столику чекав сніданок — ще гарячий омлет та кава. У Каті, здавалось, виросли крила. Вона не чекала такої турботи від людини, яку вчора побачила вперше… Поряд з філіжанкою для кави лежала записка. Серце чомусь стиснулось у маленький клубок.

“Катрусю, ти чарівне створіння. Я мушу йти, але обіцяю, що повернусь. Тільки дочекайся, будь ласка. Цілую, Руслан”.

Катя не мала слів. Їй так захотілося жбурнути цю каву, цей сніданок кудись у стіну. Розбити разом з посудом той біль, який поступово з’являвся у мозку одними й тими ж словами, які вдалося забути на одну ніч: “Я не хочу бути з тобою. Мені нудно й складно. Ти справжня сіра мишка, а мені потрібна яскрава зірка. Ти не зробиш мене щасливим. Ти на це не здатна…”

ЛИСТ ДО ЩАСТЯ

Ще три місяці Катя жила спогадами про цю ніч. Вона пам’ятала все до найменших подробиць, а ще кожне слово тієї записки. Літо закінчувалося. Вона дуже любила осінь, а тому якось ввечері взяла ручку й аркуш паперу. Слова лилися самі, вона лише встигала їх записувати:

“Щастя — дивна річ. Воно саме шукає тебе тоді, коли тобі це потрібно. В найтяжчий момент, у найважливішу мить воно падає тобі на голову тополевим пухом, жовтим листям, прозорими сніжинками чи просто дзвінком у двері. Воно приходить раптово й так неочікувано, що захоплює зненацька. Спершу стає страшно, потім ніяково, а потім ти віддаєшся йому й опиняєшся в раю. Але так само раптово воно йде від тебе, турботливо залишивши сніданок та записку. Ти чекаєш його чергового приходу, віриш, що це станеться з дня на день. А насправді знаєш, що саме те щастя ніколи не повернути. Знову стає страшно, ніяково, а потім ти віддаєшся, от тільки тепер болю…

Та приходить мить, коли біль уже не поміщається в тобі. Тоді знову повертається мрія, що колись пролунає дзвінок і на порозі стоятиме твоє щастя”.

Катя ще раз перечитала написане, а потім згорнула його у літачок й випустила у відчинене вікно. Разом з ним полетіли спогади, а в серці народилася надія на нове життя. Катя всміхнулася сама до себе. “Це все. Я відпустила його. Треба жити далі. Все налагодиться саме собою”, — Катя знову всміхнулася, а за мить здригнулася — пролунав дзвінок у двері.

— Хто там? — запитала вона, адже побачити когось у темному коридорі крізь вічко було нереально.

— Твоє щастя, — прозвучав у відповідь такий знайомий голос. Катя зітхнула й почала відчиняти замок. Цього разу вона добре знала, хто стоїть за дверима. Першим, що вона побачила у маленьку шпаринку, був літачок, який вона щойно випустила з вікна.

Ярина ГОР