ТЕЛЕГРАМА

0
306

Весілля Миколи Обори, 35-річного шофера бакалійної бази й відомого серцеїда, котрий нарешті зважився пов’язати себе путами Гіменея, було в розпалі. Гості, захмелівши від перших тостів, перейшли від обговорення вбрання юної нареченої й кількості перцю в закусках до з’ясування місць роботи сусідів по столу. Про молодят майже забули.
Щоб виправити становище й нагадати присутнім, з якої нагоди вони зібралися на цей захід, тамада дядько Іван дістав з однієї кишені піджака окуляри, а з іншої — кілька вітальних телеграм, надісланих на ім’я винуватців урочистостей, які вручила йому Наталка, молодша сестра Миколи.
Дядько Іван, котрому наречений доводився хрещеником, підвівся, красномовно постукав виделкою об фужер, вимагаючи тиші, театральним жестом поправив краватку, прокашлявся і неквапно прочитав перше вітання — від троюрідної сестри тещі.
Громада бурхливими оплесками виявила солідарність з адресантом у побажаннях щастя й лебединої вірності. Хтось невлад вигукнув: «Гірко!», але тамада, знаючи справу, не звертав уваги й прочитав другу телеграму — від товариша Миколи по дитсадку.
Потай насолоджуючись своєю дикцією, дядько Іван продовжував:
— А ця телеграма адресована лише молодому.
І дочекавшись тиші, почав: «Коханий! Ось і настав час нам розлучитися. Мабуть, від долі не втечеш, хоч і гірко, дорогий, мені тебе втрачати».
Товариство за столом принишкло, всі погляди спрямувалися на молодят й ніби аж вдавили їх у спинки стільців. Микола стискав під скатертиною кулаки й гарячково перебирав у пам’яті імена колишніх подруг: котра ж із них заповзялася підступно помститися? «Мабуть, Ольга,— майнуло в голові,— вона на такі витівки здатна».
Наречена, втягнувши голову в плечі, спочатку ніяково усміхалася, а потім закліпала очицями, на які набігли сльози. Рум’янець сорому майже зрівнявся з кольором яскравої губної помади.
«Довгі роки дружили ми вірно, любили один одного», — при цих словах дядько Іван поперхнувся.
«Ні, це — Оксанина робота», — змінив свою думку наречений.
Тамада хотів сховати зловісну депешу в кишеню, та публіка, не вдовольнивши своєї цікавості, зашикала на нього. Ті, що сиділи ближче, вхопили речника за рукав, і він був змушений продовжувати: «Не знаю, наскільки міцно ти мене кохав, а я тебе — дуже. Пам’ятаєш, як на мою честь ти піднімав келихи іскристого вина чи перваку (коли що було) на веселих вечірках у колі друзів».
«Ага, так це Галина химерує, — пронизав Миколу здогад. — Ну, постривай!».
Молода тремтіла від обурення й поривалася втекти — Микола з боярами ледве стримували її. А в селищних кумась аж очі блищали, кожне слово моталось на вус — оце буде нагода поплескати язиками!
«Але ти зрадив мене, —дядькові Івану вже було не до декламування — він упрів і витирав хусточкою спітнілого лоба. — Однак я тобі не докоряю. Врешті-решт, колись це мало статися. Ти покохав іншу — вродливішу, молодшу. Якщо так, то люби її, цінуй і жалій увесь вік. А мене забудь. І ніколи не повертайся до мене!» — через силу видавив із себе тамада.
— А підпис, підпис є? — не вгавали найцікавіші.
— Та є,— невесело мовив дядько Іван. І, насуваючи окуляри мало не на лоба, прочитав: «Твоя холостяцька пора».
Першою до тями прийшла наречена:
— Колю, це ж тільки жарт! Я так і знала! — проте розмазаний макіяж на її обличчі свідчив про протилежне.
Й у ті кілька хвильок між останніми словами тексту телеграми і вибухом реготу, від якого залементували всі собаки на кутку, на обличчях присутніх можна було прочитати цілу гаму емоцій — від неприхованого розчарування й здивування до поблажливої усмішки замилування.
А в очах Миколиної сестри Наталки стрибали лукаві бісенята. 
Людмила КУЧЕРЕНКО,
м. Полтава