ПРОДАВАЛА ЧОЛОВІКА…

0
288

Після того, як Микола допився до карба і розкинув під своїми ворітьми вудки,
щоб рибу ловити, Настя врешті втратила терпець:
– Віднині, господарю, я зачну тобі сама клепку вправляти…
– А що ти зробиш, Квіточко? – ледве володаючи язиком, спробував усе-таки
блазнювати Микола.
– Завтра побачиш!
Він пропустив жінчині слова повз вуха, як пропускав уже не раз. Бо звик до
того, що вона в нього “легкозаймиста”, але незлобива: спалахне і тут-таки
одійде. Щоправда, з роками відходити їй ставало дедалі важче, бо Микола геть
пустився берега і сідав до кожного столу, за який просили. А просили часто,
бо – ветеринар. Комусь сьогодні потрібен, комусь завтра знадобиться…
Інший чоловік, маючи голову на плечах, ділив би ту горілку по чарці-другій на
сто років, а Микола, видать, хотів за один раз усю випити. Коли вперше
приповз додому на колінах і ліктях, перемірявши півсела, Насті ледь мову не
відняло. Навіжено поливаючи його водою з шланга, думала здере- в’яніло: “Оце
за такого фершала віддалась? Оце все життя звікую коло нього шваброю і
мочалкою?! “Квіточко моя, півонько мальована! А давай, ластівко, я тебе
приголублю!?” – навчився, брехун, м’якими словами душу гладити…”
Даремно, однак, будила в собі звіра. Коли Микола посинів і кволо спробував
щось зв’язати неслухняними губами, налякалась, що вмре, і гарячково
заходилась рятувати. Заволокла у веранду на ліжко, обмотала чистим
простирадлом, насухо витерла голову й дочекалася, доки засне нормально. Хоч
яка це нормальність, коли мертвотно-блідим обличчям чоловік справді був
схожий на небіжчика?..
Виправши й виполоскавши його одяг, вона потім отетеріло думала, що це початок
кінця. Що жити так не можна, бо це не життя. А як же заводити дітей? Вони ж
вродяться каліками, а якщо й не каліками, то хіба зможуть покладатися на
батька, який і себе не годен тримати на ногах? Втікай, Насте, від нього, доки
не пізно…
Пішла з хати вдосвіта, не сказавши й слова. Зв’язала своє добро у велику
хустку, кинула через плече і подалась городами, щоб ніхто не бачив, до мами.
Наляканий її рішучістю, Микола отямився. І все в них, здається, пішло на лад
– перестав навіть дивитися в той бік, де горілка. Але горе чатувало на них з
іншого боку.
Ще в дитинстві Настя перенесла перитоніт. Її ледве тоді порятували. Одначе в
заміжжі біда вилізла вже іншим боком: лікарі сказали, що дітей у неї не буде.
Це приголомшило обох. Знов Микола почав тягнути руку до чарки, а Насті
забракло характеру, щоб припинити це з притаманною до того рішучістю. Бо хоч
і винна без вини, але виходило, що пив чоловік через неї.
– Квіточко! – говорив після кожного перепою. – Пробач мені. Більше не буду.
Вона пробачала, а він знову напивався. А потім і пробачатися перестав. Гарне
Миколине обличчя зробилося тупуватим, брезклим, ніс і щоки забарвились у
зрадницький синюшний колір. Щодня ставав на порозі хати чи у варцабах
хвіртки, невпевнено балансуючи. Щось мукав, напівпритомно-механічно шукав
матраца, згорнутого рулоном біля дивана, і падав. Ну, а коли він набрався до
чортиків і почав ловити рибу в себе за ворітьми, терпець Насті урвався.
– Віднині, господарю, я зачну тобі сама клепку вправляти.
– А що ти зробиш, Квіточко?
– Завтра побачиш.
Наступного ранку вона сама його вмила, поголила, одягла в усе новеньке і
позаяк день був ярмарковий, повела на базар. Щоб прочуматися до решти, Миколі
треба було б закропитись якоюсь чарчиною – горіли підшипники, шестерні,
клапани та все інше в його організмі.
– Куди ти ведеш мене, Квіточко?
– На ярмарок. Продавати!
– Здуріла, чи що?
– Зараз побачиш!..
На неї мов напасть яка насіла. Усе в її добрій душі вигоріло дощенту. На
майдані вона спинилася серед поросят і теляток, взяла Миколу за руку й почала
голосно кричати:
– Люди добрі! Продається чоловік! Молодий, умілий, з освітою ветеринара.
Дорого не візьму. Оддаю за півлітру або за пачку “хімії”, щоб було чим
колорадського жука потруїти. Купуйте або покажіть чарку горілки – сам
побіжить. Гіркий п’яниця. Ворог народу! Заберіть його від мене! Замучив,
заїздив, життя нема. Заберіть, людоньки!
Вона знетямилася від власного крику і молола, що попало, запалюючись все
більшим гнівом, не добираючи слів, не дивлячись на те, хто перед нею.
– Квітонько! Що з тобою? – опам’ятався вже й Микола. – Заслабла, чи що?
– Люди! Купіть п’яницю! Чуєте?!
Проте люди ховали від неї очі, стояли поодаль, не наважуючись та й не знаючи,
що робити, аж поки вона сама не вгамувалась, не затулилася руками й не
побігла геть від народу і ганьби, на яку виставилася з власної волі. Того ж
дня, покинувши все до нитки, вона пішла до матері, а Микола вночі повісився.
“Квіточко! – написав він у записці. – Вибач, що довів нас обох до такого
позору. Ти ні в чому не винна. Це все – я. Ворог народу”.
Іван ВОЛОШЕНЮК,
Вінниця