Ніби саме про неї в народі мовиться: «Не родися вродливою, а родися щасливою». Старші жінки в селі дивуються: «І в кого воно таке вдалося: як на малюнку, як ті титуловані красуні, що їх по телевізору показують. Чи не до тітки своєї – Насті, батькової двоюрідної сестри? Та в молодості теж була такою гнучкою та точеною станом… І личко в Наталочки округле, вкрите ніжним рум’янцем, верхня губа, ніби яблучко, заокруглена, а очі сміються навіть тоді, коли дівчина засмучена».
Витончені дівочі риси у неї якимось дивним чином уживалися з трішки по-хлопчачому задерикуватою і різкою вдачею. «Хай би тільки доля була до дівчинки прихильна, – зітхали жінки, – а то он та тітка її все життя сама…»
В Наталчиному класі не було хлопця, який би не намагався освідчитися їй у коханні. На ті залицяння відповідала перченими жартами: «Куди клеїшся? Теж мені, знайшовся кавалер! Ще молоко на губах не висохло». А комусь із розбишак, які ображали молодших, могла, як-то кажуть, ще й добре «приварити».
Не думала, не гадала, що невдовзі трапиться їй той, перед ким в неї і серце заніміє, і мову наче відбере. Юрко Власенко із сусіднього села на дискотеці накинув на дівчину оком. Старший він за неї на шість років, армію відслужив, на вигляд привабливий, до залицяння розбитний і з тих, котрі за словом до кишені не лізуть. Ото вже під час другого побачення сказав, як відрубав: «Будеш моєю – от і все. А після випуску в школі відгуляємо весілля».
Просити Наталчиної руки прийшов додому до її батьків. Ті не заперечували, хоча й знали, що Юрко часто буває на людях напідпитку. Між собою просторікували: поки парубкував, то давав собі волю, а як ожениться, візьметься за розум, думатиме не про чарку, а про те, як дружину та дітей утримувати. Батьки у нього – поважні люди, у злагоді між собою живуть.
Подібними думками Юрко, швидше за все, зовсім не переймався. Жив собі безтурботно, роботу не шукав, вдома по господарству не допомагав. А вечорами десь допізна пропадав – чи не в тих дівчат і молодичок, котрі колись за ним бігали? Отак собі парубкував і далі, незважаючи ні на штамп у паспорті, ні на вінчання у церкві (для декотрих молодих пар – це ніби данина моді). Ще медовий місяць не минув, як Юрко почав обсипати образливими словами молоду дружину, особливо ж тоді, коли вона намагалася щось збагнути у його поведінці, просила разом розібратися в причині таких стосунків, спільно обговорити непорозуміння. Де вже там – обривав на півслові. Якось так несамовито кричав і розмахував руками, що на те його ревище прибігав батько (з другої половини хати) – рятувати доньку від побоїв.
Нарешті в тестя терпець увірвався, і після чергової «чоловічої» розмови зятя ніби вітром здуло з хати. Як рвонув, то й до сьогодні невідомо, де він. Не дав знати про себе і тоді, коли Наталя народила двійнят, схожих на Юрка, мов дві краплі води. Переховувався від аліментів. З чуток Наталка знала, що він десь далеко виїхав, одружився там. То й не чекала і марно не надіялася.
Синочки росли здоровими, жвавими і, як більшість хлопчаків, пустотливими. Бавити онучат допомагали дід з бабою. Вони вже якось і не уявляли своєї старості без малечі. Наталка допомагала батькам по господарству – доглядала худобу, обсапувала городи. За рахунок цього й жили.
Подружки, котрі часто навідувалися, теж підбадьорювали Наталку: «Не журися, в тебе он своя «армія» підростає, мамині захисники».
Вона тільки усміхалася, а про себе думала: «Дякувати Богу, що є у мене ці дві кровиночки, є радість і надія. Бути мені вже до віку самою, без пари. Бо який холостяк закохається у мене з таким «приплодом»? А якщо і захоче, то чи буде моїм дітям за батька?»
Минали роки. Хто тільки не сватався до Наталки. А вона ж і чути нічого не хотіла. Он скоро сини до школи підуть, з’являться нові турботи, нові «сюрпризи». Сама часу не гаяла – закінчувала курси перукаря, що в обласному центрі. Трішки підробляла – сусідкам, родичам і подружкам робила такі зачіски, що кожна із них почувалася справжньою королевою.
Потім Наталю запросили на роботу в одну з престижних перукарень районного центру. То десь на колективній вечірці й познайомилася вона з Вадимом. Неговіркий, непоказний, скромний і ніби покладистий, він з першого погляду викликав до себе якщо не довіру, то повагу, а може, і співчуття. Був розлучений, дружина зрадила з товаришем і, забравши доньку-першокласницю, пішла до нього жити. «Цей знає біду, – зауважила про себе Наталя, – а що не дуже вдався на вроду, то це, може, й краще – легковажні дівчата не будуть вішатися йому на шию». Він же приходив у жіночу перукарню щодня з розкішним букетом, цукерками та іграшками для Наталчиних синів. «Наталочко, серденько моє, виходь за мене заміж, не можу я без тебе, – благав щоразу. – А як не підеш, то, хіба, звернутися мені до ворожки?» – казав чи то жартома, чи то погрозливо.
Наталя з відповіддю не поспішала: як їй із нелюбом жити? Загадала й про народну мудрість, що перетерпиться, то й полюбиться. Хіба не варто полюбити Вадима за його доброту, увагу, щедрість? Тільки мати щось ніяк не хотіла благословляти доньку на другий шлюб. Чи то серце щось підказувало…
А Вадим не вгавав. «Добре, Вадику, може, в нас щось і вийде», – зм’якло, нарешті, Наталчине серце.
Почали вони жити у винайнятій квартирі, навіть дітей із села забрали. Вадим любив їх, як рідних. Сама ж, як бджілка, – і на роботі, і вдома, і чоловікові намагалася догодити. Не інакше, як «мій котику» і «мій зайчику» не зверталася до нього.
Хтозна, чи за цими пестливими словами з жіночих вуст чулася якась вимушеність чи зумисна доброта, викликана вдячністю до чоловіка, чи ще чогось бракувало…
Але раптом її Вадим змінився: без причини гнівався і, як колись, ще до неї, згадав про чарку та все частіше почав у неї заглядати. Мороз пробігав по шкірі від однієї думки, чим це може скінчитися – мала ж бо вже гіркий досвід. Не допомагали ні прохання, ні вмовляння, ні навіть те, що Наталя знову чекала дитину – таку бажану для обох, яка мала б об’єднати сім’ю.
І вже коли не стало ніякої ради, коли діти просилися піти від п’яного вітчима, трусилися і плакали, вона зібрала у валізу речі та спокійно, але з твердістю у голосі мовила до чоловіка: «Якщо горілка тобі миліша за все, то зоставайся. А як одумаєшся, то ти знаєш, де нас шукати».
Повернувшись до батьківського дому, Наталка не почула від матері ні докорів, ні гніву. Витерши сльозу, ненька мовила: «Що вже є, то є. Он ми з батьком вас шестеро народили і не дали пропасти. Поки ноги носять, піднімемо і твоїх трьох». Подруги, навпаки, жахалися: «Ти що, в свої 25 років хочеш бути багатодітною матір’ю-одиначкою? Ховаєш себе заживо!»
В один голос радили позбутися дитини, поки, мовляв, термін невеликий. «Я хотіла цю дитину, і я її народжу, – відповідала Наталя, – і не треба мені більше ніякого заміжжя».
Вадим вперше побачив сина, коли тому виповнилося два місяці. Нагодився якраз на його хрестини. З перепою ледь тримався на ногах. В руці – пакет із подарунком для малого і пляшкою коньяку (для годиться). Під очима мішки, на вилицях – синці, що вже взялися жовтизною. Хотів, було, дитину взяти на руки, але ноги його не слухалися.
І такого Вадима з хати ніхто не проганяв. Залишився він ночувати. А вже через день чи два почав чіплятися до Наталки, до її батьків. Лаявся, погрожував розправою. Одного дня пішов з дому і не повернувся. Десь через місяць прийшла звістка, що знайшли мертвого – помер від алкогольного отруєння.
І біль, і жаль, і відчуття якоїсь неусвідомленої, невидимої своєї провини довго шматували молодій жінці душу. Допоки не вирішила вона покластися на суд Божий і на волю Божу. Бо хто ж відповість, чого та доля така вередлива? І хто винен у тому, що все стається наперекір твоїм намірам?
Краса ж молодої самотньої жінки, на диво, не зів’яла, а навпаки, стала дозрілою і жіночнішою. Чоловіки (і розлучені, і одружені, й молоді хлопці) липли до неї, як ті мухи до меду. Різко «відшивала» усіх, намагаючись не давати жодної спокуси. А собі пообіцяла, що ніколи і нізащо не дозволить комусь порушити свій спокій і спокій своїх дітей.
… Якось зателефонувала з села далека родичка, яка два чи три роки тому втратила рідну сестру. Втрата була дуже гіркою, бо померла сестра не так через хворобу, як через недогляд лікарів. І був їй усього 31 рік. Зосталося двоє сиріток – дівчинка і хлопчик. «Приїдь, Наталко, – просила Віра, – допоможеш мені зготувати страви на сестрині роковини».
Людей на поминках мало бути небагато – найближчі родичі й сусіди.
Наталя взяла із собою трійко синів. Нехай дідусь і бабуся трішки відпочинуть.
За тими приготуваннями забула про все. А як вийшла на вулицю, то побачила, що її хлопчики граються з чиїмись дітьми.
Наступного дня, після поминок, коли всі мали роз’їжджатися по домівках і перед тією дорогою гомоніли на подвір’ї в хазяїв, якесь біляве дівчатко раптом підійшло до Наталі, взяло її за руку і підвело до молодого чоловіка, теж білявого, невисокого і худорлявого, який стояв самотньо і сумно дивився у далечінь. «Татусю, татусю, я дуже хочу, щоб ця гарна тьотя була моєю мамою! Послухай мене, татусю!»
Наталі застугоніло у скронях, і вона враз зрозуміла, що цей удівець – чоловік її покійної родички.
Тепер вони живуть великою сім’єю – двійко його та трійко її діточок. Живуть у злагоді, лобові та мирі.
То ж дай їм, Боже…
Оксана ВЕЛИЧКО
