УДОЧЕРІННЯ ГАННИ ПТИЧИНСЬКОЇ
Коли дівчинці виповнилося п’ять років, одна не вельми розумна жінка з Хорупаня запитала в неї:
— А ти знаєш, Ганю, що твоя мама Федора тобі нерідна?
Ганнуся кинулася з приголомшливою новиною до матусі. Ненька «від душі» поговорила з язикатою односельчанкою, а доньку заспокоїла старою, як світ, істиною:
— Не та мати, що дала життя, а та, котра доглядала і виховувала дитину!
Згодом Ганнуся пішла до школи, навчилася читати. Якось, коли мама була на роботі, мала у пошуку розваг видерлася на горище. Знайшла стару скриньку, відчинила її й побачила фронтові листи — від тата. Почала їх перечитувати, а там майже все про неї, Ганнусю. Тато писав мамі:
«Федоро! Гляди Ганю. Будеш мати до кого обізватися, бо мені, мабуть, не судитиметься повернутися додому…»
Його листи Ганнуся згодом вивчила напам’ять.
На дні скриньки дівчинка вгледіла листок, на якому каліграфічним почерком було виведено:
«Удочеріння. Птичинська Ганна, народилася 15 березня 1942 року. Донька невідомих батьків».
Там було ще щось написано, але дочитати завадила мама, яка нагодилася на горище. У неньки з очей потекли сльози. Дівчинка й собі заплакала…
ПОЛЬКА ІЗ СИРОТИНЦЯ
— Не плач, доню, — почала заспокоювати Ганю мама, — зараз я тобі все розповім. У нас із твоїм татом не було діток. Лелека чомусь обминав нашу хату. Коли розпочалася війна, то Андрій, наче передчуваючи свою скорботну долю у тому пекельному вирі, почав наполягати: давай візьмемо дитину з того сиротинця, що в Дубно. І одного дня ми наважилися туди поїхати. З нами був ще дядько Парфен, котрий потім став твоїм хрещеним батьком.
Коли ми зайшли в сиротинець, ти сиділа на горщику. Няня сказала, що цієї дитини нам ніхто не віддасть, бо вона полька. Однак Андрій (ти йому відразу сподобалась) був непохитний:
— Ми приїхали саме за цією дівчинкою!
Тоді нам порадили звернутися до ксьондза. Мабуть, тато з дядьком Парфеном йому заплатили — дозволив тебе забрати. Було тобі шість місяців…
ВДОВИНА ВІРНІСТЬ
У 1944 році Андрія разом з іншими хорупанцями мобілізували на фронт. Донька і досі вважає, що десь у закапелках пам’яті закарбувала спогад, як тато прощався з ними, хоча їй тоді було
всього два рочки.
Батько не повернувся додому — німецька куля обірвала його життя на території Чехії.
Після війни Федора Одемчук і її донька сповна відчули гіркі будні вдовиної і сирітської долі. Жінка орала, сіяла, косила. Бувало, рубає дрова — і плаче на все село. А ще веде уявну розмову зі своїм Андрієм:
— Бачиш, як я мучуся, а ти поклав свою голову десь у чужій стороні! Просив глядіти Ганю, тож я її доглядаю. Але як нам із нею непросто! Вода в хаті замерзає!..
Федора Одемчук так і не змирилася з тим, що її Андрія немає серед живих.
ТРАГЕДІЯ В ІГНАТІВЦІ?
— Мамо, а чому моє прізвище — Птичинська?
— Бо тебе з Птичої привезли у сиротинець, — напівжартома-напівсерйозно відповідала мама.
Ганю все життя цікавили корені її родоводу. Коли ще був живий хрещений батько Парфен, то якось не наважилася розпитати в нього про перипетії «торгів» у сиротинці міста Дубно в 1942 році. Щоправда, в дитинстві донька дядька Парфена Таня, на рік молодша від Ганнусі, якось у великій таємниці трішки її «просвітила».
— Я чула, — шепотіла вона, — що коли ти була в сиротинці, до тебе міліція приводила твою маму!
Тоді Ганя посоромилася допитуватись далі, бо в дитячій уяві будь-яка міліцейська «опіка» здавалась неодно¬значною.
З роками більше пролив світла син дядька Парфена – Олександр. Тато йому розповідав, що в селі Ігнатівка жили три брати — поляки Юргулевичі, і що він начебто бачив, як їх розстріляли гітлерівці. А от односельчанка Надія Мудрик згадувала, що і їй батько розказував: тих поляків гітлерівці збиралися вивезти на примусові роботи до Німеччини. Коли ж зондеркоманда прибула в село, чоловіки повтікали до лісу. Німці забрали лише матір і дружину з дитиною одного з братів Юргулевичів, а садибу спалили. Тоді братів удома не застали. Очевидно, після цього знайшли і розстріляли в лісі?
Жінку і стару матір відвезли у відділок гестапо в Дубно, а дитину помістили в сиротинець. Ймовірно, жінку відправили до Німеччини, а перед від’їздом дали змогу попрощатися з дитиною. У сиротинець її привели під конвоєм, тож не дивно, що з роками ця подія трансформувалась у розповідь про те, що до Гані маму приводила «міліція». Приречена на розлуку з дитиною жінка і була кровною мамою Ганнусі.
Про долю своєї бабусі Ганна Андріївна так нічого і не дізналася. Однак їй стало відомо, що мамині батьки — Ярмолінські — також жили в Ігнатівці. Там мама і вийшла заміж за одного з Юргулевичів — тата Гані начебто звали Стахом.
Ось із таких скупих відомостей Ганна Воробей складає фрагменти свого життєпису. Ночами аналізує уривки спогадів і намагається вибудувати повноцінний сюжет.
ДЕ ВИ, ЯРМОЛІНСЬКІ І ЮРГУЛЕВИЧІ?
У 1965 році Ганна звернулася до редакції журналу «Советский Красный Крест», щоб більше дізнатися про свій польський родовід. Звідти їй порадили спочатку дістати інформацію у паспортному столі. Але Ганна поміркувала і відмовилася від спроб докопатися втаємниченого минулого, щоб не образити маму.
Після того, як дівчина вийшла заміж за Володимира Вороб’я — доброго, мудрого і вродливого чоловіка, життя її набуло світлих тонів. Удвох із чоловіком виховали синів — Володимира і Віктора, народилися внуки.
На жаль, тяжка хвороба вкоротила віку чоловікові. І мама вже відійшла у засвіти. Із тими втратами інтерес до рідних, які дали їй життя, посилився.
Чи ж удасться Ганні Андріївні достеменно з’ясувати всі обставини трагедії в Ігнатівці, відтворити долі людей, яких фашистські кати так безжально відлучили від крихітки-донечки, — покаже час.
Проте бодай найменший промінчик надії завжди світитиметься в душі цієї скромної жінки, котрій випало стати донькою польської і української матерів.
Віталій ТАРАСЮК,
смт Млинів
Рівненської області
