ДВАДЦЯТЬ ЛІТ НА МОРЕ ВОЗИТЬ… КОХАНКУ

0
262

З цією незвичайною парою ми познайомилися в Криму, де разом відпочивали. Наші будиночки були на одному подвір’ї, тож щоразу зустрічалися на вулиці та за обіднім столом. Віктор та Алла по-доброму дивували своїми взаєминами. Він завжди так ніжно дивився на неї, спеціально варив і подавав її улюблену каву, постійно цілував у щічку й старався тримати за руку… Що ж тут такого особливого, запитаєте ви? А те, що Аллі вже під шістдесят, Віктору – майже на десяток літ менше. Познайомив капелюшок
Цьогорічна відпустка у них, виявилося, ювілейна. Бо ж познайомилися двадцять років тому. Алла показує свій літній капелюшок, який, на диво, від часу майже не змарнів.
– Ця шляпка колись нас познайомила, – завела сама про своє особисте життя мову жінка. – О, як то було давно!
Алла того року вперше поїхала на море з сім’єю – чоловіком Ігорем та донькою Сашею. Тоді відпочивали у Феодосії в Криму. Благовірний саме повів малу в кафе, а вона затрималася біля прилавка з капелюшками. Довго вибирала – щоб пасував і до лиця, і до купальника. А коли врешті вподобала собі один і поцікавилася у продавця ціною, відклала убір: для неї вартість виявилася надто високою.
Захоплена вибором, жінка й не помітила, що у неї буквально втупилися очі незнайомого молодого чоловіка. Помітивши, що дама розчаровано йде геть, Віктор (а це був він) купив того капелюшка, підбіг до Алли й простягнув їй. Жінка – не з тих, хто відмовляється від залицянь і тим більше від подарунків. Вона подякувала, одягнула річ… і пішла, навіть не спитавши, як кавалера звати.
– Ви собі не уявляєте, як мені тоді стало образливо! – втручається в нашу розмову Віктор. – Але ж гарнюча була! Ну що їй не пробачиш? Я зумисне кілька днів в тому місці гуляв у надії побачити ту красуню знову (бо ж була не засмагла, й вирішив, що вона тільки приїхала відпочивати).
Віктор гостював у рідного брата. Аби розшукати Аллу, гуляв і містом, і пляжами. І таки знайшов її. Побачивши жінку з родиною, не розгубився. Дістав фотоапарат, зробив кілька знімків і простягнув Аллі номер домашнього телефону брата. Мовляв, хай задзвонить ввечері, аби домовитися, де забрати знімки.
Звісно, вона його впізнала. І того ж вечора йому зателефонувала. Бо Віктор їй теж сподобався.
Онука завдячує бабусиному кавалерові життям
Відтоді розпочався їхній роман. Виявилося, що обоє живуть недалеко один від одного – в сусідніх містечках на Донеччині. Доля наче спеціально їх зводила.
У Віктора на той час теж була сім’я і підростали двоє маленьких синів. Вони з Аллою домовилися, що не руйнуватимуть свої родини, але й від кохання, яке спалахнуло на півдні, не відмовлятимуться. Зустрічалися довгий час таємно. А згодом, як діти попідростали, уже й перестали критися. Вікторова дружина навчилася з розумінням ставитися до того, що як чоловіка нема вдома, то він у своєї «плавчихи» (Алла в юності була майстром спорту з плавання). Аллин чоловік терпляче чекав дружину, яка бігала на побачення зі своїм «солдатиком» (Віктор займається історичною розвідкою, розшуком загиблих в роки воєн солдатів).
Ось так і живуть донині.
– Невже ніколи не виникало бажання все кардинально змінити й врешті жити разом? – запитую.
– Чому ні? – зізнається Алла. – Спочатку думали, що виростуть діти – тоді й розлучимося зі своїми половинками. А коли моя Саша вийшла заміж, народилася внученька Оля, в мене таке бажання пропало. Навіщо щось міняти? Може, тому наші стосунки так довго зберігають романтику, що не обтяжені побутом, сімейними проблемами, сварками. Вітя мене любить, розуміє, цінує, підтримує. Треба було вдома ремонт робити – допоміг грошима, треба до мами в село з’їздити – везе. Що не попрошу – не відмовляє. Ось і на морі щороку мене «провітрює». А свою дружину йому все ніколи на дачу відвезти. Неправильно це, знаю, але чому повинна цим перейматися? Її ж так влаштовує.
Минулого року вони їздили в Одесу. Вітя запросив на відпочинок Аллу з донькою та онукою. Як завжди, програма була дуже насичена: морські круїзи, розваги, гарні ресторанчики. На пляж з’являлися, як правило, лише вранці на півгодинки скупатися і пізно ввечері. А якось вирішили зробити «тайм-аут» на гулянки і весь день провести біля моря.
Маленьку Варю було неможливо витягнути з води – дитя хотіло знову і знову «купці-купці». Алла посадила онуку в рятувальний круг і поплила з малою трохи далі від берега. Дівчинка завжди захоплено спостерігала, як вправно бабуся плаває. І вирішила показати, як сама вміє. Алла не встигла зорієнтуватися. Варя попросила бабусю глянути на неї, склала долоньки і «стрілою» шубовснула у воду. Звісно, мала не вміла плавати і пішла на дно. Алла раз пірнула, вдруге, витягнула онуку на поверхню, але сама з переляку наковталася води. Жінка ще проплила кілька метрів і відчула, що вже не має сили зробити жодного гребка. Вона з останніх сил відштовхнула Варю ближче до відпочиваючих, щось ще крикнула і пішла на дно…
Отямилася на березі. Виявилося, що Віктор, який, до речі, не вміє плавати, пильно спостерігав за Аллою і, коли побачив, що з нею біда, викликав рятувальників, які дістали жінку з води. А за Варею він сам поліз у воду.
***
Щоразу Віктор чекав свою Аллу на березі, поки вона наплавається. Щойно вона виходила з води – накидав на плечі рушника, підводив за руку до крісел, які для комфорту розкладав під величезною пляжною парасолькою, давав їй у руки книгу і дивився, як вона читає, час від часу вкотре цілуючи у щоку чи в руку. Наступного року вони планують вперше поїхати на  відпочинок за кордон – святкувати Аллине 60-ліття.
Світлана РІДНА,
Крим