РІДНІ Й БЛИЗЬКІ

0
462

Одного літнього суботнього ранку на подвір’ї баби Гані так заверещала свиня, що дітлахи, які бавилися на вулиці, аж позатуляли долоньками вуха. Потім біля свинячої туші «танцювали» старші й молодші бабині зяті, на кухні поралися дочки та внучки, а правнуки гризли шматочки обсмаленого хвоста. Вся родина з’їхалася до баби допомогти впорати свинку та взяти із собою домашньої свіжини.
Чоловіки вирізали кавалки на шашлики (треба ж і сусідів пригостити), жіноцтво готувало банки, нарізало сало і м’ясо, мило кишки. Робота кипіла.
Баба Ганя не могла натішитися гостями. Спираючись на паличку, ходила від одного до другого, підказувала, що і як треба робити. Забула на той час і про біль у крижах, і про тиск, який стрибає немилосердно. Приїзд дітей для матері завжди свято.
До вечора більшу частину роботи впорали. В неділю, гарненько обмивши свинку, після обіду роз’їхалися, набравши і сальця, і м’ясця.
Випровадивши їх, баба Ганя загорнула в чистеньку пілочку шмат рум’яної, з ароматом часнику ковбаси і пішла до сусідки дізнаватися, коли до тієї навідається син Максим. Мовляв, потрібна його поміч — купити в райцентрі на базарі… порося.
Максим навідувався до батьків часто, отож через кілька днів уже стояв на бабиному порозі. До Гані чоловік ставився як до рідної. Може, досі відчував провину, що хлопчаком на сусідському городі повисмикував геть усю молоду моркву? Якась вона солодша була й хрумтіла звучніше, ніж та, що зі свого. Восени Максимова мати віддала свою моркву бабі Гані — сім’я в тієї була чималенька. А малий шибеник ще довго не міг на той овоч і дивитися…
Приїжджаючи до батьків, Максим щоразу навідувався до старенької сусідки. Привозив гостинці: то хлібину, то цукерок шоколадних. І не знав, що баба ті цукерки збирала в торбинку для правнуків.
Ганя зраділа Максиму, немов рідному сину. Знала, що він не відмовиться допомогти. І вибере поросятко, і привезе, і з кормами допоможе.
— Бабо Ганю, навіщо вам уже те порося? По піввідра носите йому їсти, бо повного не здужаєте. Шкода мені вас…
— Максиме, дитино моя, я тримаю живність, аби частіше бачити свою родину при купці, в рідній хаті. Коли я ще ними натішусь? А з такої оказії, як свіжина, всі з’їжджаються.
— Гаразд. Буде вам завтра порося!
Наступного дня в бабиному сажку бігав симпатичний чорненький підсвинок. А на городі мекала припнута коза.
— О, — здивувався Максим, — звідки ще ця красуня взялася?
— Діти гроші залишили на новий телевізор, а навіщо він мені? От і купила в себе на кутку козу — з нею хоч поговорити можна…
— То чекайте мене на вихідні — сіна вашій подрузі на зиму накошу, — весело сказав Максим.
Він раптом зрозумів просту і дуже важливу для себе істину: доки баба Ганя клопочеться коло свого хазяйства, живе на світі і його дитинство…
Юлія ДАВИДКО,
с. Кущинці
Гайсинського району
Вінницької області