ШКІЛЬНИЙ АВТОБУС

0
317

Світлана Василівна, котра супроводжувала дітей, вже була готова дати команду водієві відправлятися, та не було ще однієї вчительки з їхньої гімназії. Бачачи, що водій час від часу додає газу, вона винувато промовила:
– Зачекайте ще пару хвилин, вона щойно телефонувала і сказала, що вже на підході.
Незабаром підбігла Юлія Анатоліївна. Автобус рушив. Світла Василівна сіла на своє звичне сидіння біля водія і, перехрестившись, тихенько сказала:
– З Богом!
Вона дивилася вперед і думала про своє. Півроку тому її покинув чоловік. Пішов до іншої жінки. До сина майже не навідується. Любив він хильнути зайвого, а Світлана – це не та компанія, з якою можна було розслабитися за пляшкою. Не помітила Світлана Василівна, як автобус під’їхав до гімназії. Син почав сіпати маму за руку. Повернувши голову у бік шофера, Світлана трохи знітилася, але підхопившись, голосно промовила:
– Діти! Обережно виходимо з автобуса, ніхто не поспішає, всі встигнуть.
Водієві подобалася Світлана, та він ніяк не наважувався їй у цьому зізнатися.
Одного дощового ранку син Світлани забіг в автобус дуже радісний.
– Привіт, пацан! – мовив Віталій. – Щось ти сьогодні занадто веселий. Невже всі уроки гарно вивчив?
– Та ні, у мене сьогодні два перших уроки фізкультури, – радо випалив Артем.
– А ти дуже любиш фізкультуру? – поцікавився водій.
– Дуже, особливо, коли дозволяють грати у футбол, – відверто відповів хлопчик. – У мене сьогодні й спортивна форма нова.
– Он воно як, – дивлячись на Світлану, жартівливо відказав Віталій.
Через дощ автобус трохи запізнився. І учні, і вчителі поспішали на уроки. Зазвичай, Світлана Василівна перевіряє, щоб діти не забули свої речі, щоб не залишалося ніякого сміття, та цього разу часу на це майже не було. Тому, окинувши оком салон, вона вийшла з автобуса і попрямувала в бік гімназії.
Від’їхавши трохи, водій зупинився. На одному із сидінь лежав пакунок Артема з його новою спортивною формою, якою він так хизував годину тому. Водій вмить розвернув автобус і поїхав назад до гімназії. Зайшовши у роздягальню спортзалу, Віталій побачив сина Світлани, який тихенько схлипував у кутку.
– Ти випадково не за цим плачеш? – лукаво запитав водій, простягаючи пакунок.
– Так, звісно! – зрадів хлопець. – Дякую Вам!
Останнім часом водій все частіше думав про Світлану.
Одного дня Віталій таки заговорив зі Світланою, коли вона останньою виходила з автобуса.
– Світлано, а що Ви робите сьогодні ввечері? – хвилюючись, мов підліток, тихо запитав він.
– Уроки з сином буду вчити, зошити перевіряти та конспекти писати, – відповіла вона.
– А завтра?.. В п’ятницю ж можна всього цього не робити, – не здавався Віталій.
– Ну… завтра, можливо, – розгублено відповіла Світлана.
Вчителька поспішила за дітьми до школи, а водій ще довго дивився їй у слід, мріючи про побачення. Наступного дня, у п’ятницю, він ще раз запропонував їй зустрітися ввечері та відвідати кафе чи ресторан, а, можливо, сходити в кіно. На диво, Світлана погодилася. Окрилений, він чекав її на центральній площі міста, тримаючи в руках букет білих троянд. Світлана запізнювалася. На мить Віталій припустив, що вона передумала, та за кілька хвилин він побачив її. Вона наближалася, усміхаючись, до нього.
– Привіт! Гарно виглядаєш! – сказав Віталій, простягуючи їй квіти.
– Дякую, – усміхнулася Світлана, – ти теж.
Вони пішли до ресторану. Не гаючи часу, Віталій освідчився їй. Помовчавши, вчителька промовила:
– Ти теж мені подобаєшся, але у мене є дитина. До того ж, я тебе зовсім не знаю, не знаю, яким ти будеш батьком для мого хлопчика. Чи порозумієтеся ви з ним?
– Ти відмовляєш мені? – зніяковіло запитав молодий чоловік.
– Ні, але і поспішати не збираюся. Я вже була заміжня і добре знаю ціну помилки, – опустивши очі, мовила Світлана.
– А давай завтра підемо в кіно разом з Артемом. Ти не проти? – з надією запитав Віталій
– Ні… Я тільки «за»! – відповіла жінка.
В суботу вони втрьох пішли до кінотеатру. Потім розмовляли про машини й футбол. Хлопчикові було дуже цікаво спілкуватися з водієм, оскільки батька він вже давно не бачив, а з мамою про чоловічі справи не поговориш.
Одного вечора Віталій прийшов до будинку, де жили Світлана з сином. В руках він тримав футбольного м’яча, якого щойно придбав у магазині. І на його щастя, хлопчик грався на майданчику біля під’їзду. Підійшовши до нього, Віталій промовив:
– Привіт, Артеме! Як справи?
– Добре! – відповів хлопчина. – Сумно тільки трохи.
– То, може, у футбол пограємо? – запропонував Віталій.
– Я не проти, давайте, – зрадів Артем, – але одна умова: Ви стоїте на воротах, а я буду пробивати.
– Гаразд! – погодився Віталій. – Тільки в мене теж є одна умова: ти приймеш від мене у подарунок цього м’яча.
– Згоден! – не знаючи, куди себе подіти від щастя, мовив хлопець.
Незабаром зі школи повернулася Світлана. Деякий час жінка спостерігала за ними. Бачачи, яким щасливим виглядав її хлопчик, вона вперше змогла припустити, що Віталій в майбутньому зможе бути гарним батьком для її сина.
Незабаром Артем помітив маму. Стрімголов він помчав до неї, горлаючи на весь двір:
– Мамо, наш водій подарував мені футбольного м’яча!
– Рада за тебе, – весело відповіла мати. – Ти подякував?
– Так, звісно! – гордо промовив хлопець.
– Як Ви опинилися в наших краях? – здивовано запитала Світлана.
– Та вирішив, оце, згадати юність і розім’ятися, – трохи сором’язливо відказав Віталій. – Світлано Василівно, може, в кафе сходимо? А то нам з Артемком після фізичного навантаження розслабитися та якогось коктейлю випити хочеться, – підморгнувши хлопчикові, промовив Віталій.
– Я згодна, – засміялася Світлана.
Восени закохані одружилися, і через рік у їхній сім’ї народилася донька.
Ігор ДІДКІВСЬКИЙ