Дбаймо про тих, хто йде по життю з нами поруч

0
50
Проходячи вулицею, мимоволі звертаєш увагу на молодих і не дуже молодих людей. В одних — сірі, байдужі, стомлені обличчя й згаслі очі. В інших — емоції вирують через край, запалюють справжністю і жагою жити. Чому така різниця?.. 
Перша ознака сімейного вигоряння — вам не хочеться йти додому. Почуття знайоме багатьом. Якщо нічого не змінити, вважають психологи, рано чи пізно це закінчиться розлученням. Або ще гірше — цілковитим розчаруванням у житті. 
Підводні камені

На думку кандидата психологічних наук, доцента кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка Олени Сазонової, найчастіше причиною непорозумінь у сім’ї є різні цінності. 

Одружуватися і жити разом можуть лише люди, які мають подібні цінності. Ставлення до батьків і дітей, до заробляння й витрачання грошей, до навчання, порядку, дисципліни, відпочинку тощо. Ми можемо жити або в порядку, або в хаосі. Для когось хаос прийнятний, для когось — ні. Є велика ймовірність того, що діти, в чиїх сім’ях панував хаос, вибудовуватимуть своє життя так само. Проте не завжди. Інколи діти використовують антисценарій. Вони заявляють, що житимуть не так, як живуть батьки. У них усе буде по-іншому. Тому, якщо цінності розходяться, люди можуть бути якийсь час разом, але зазвичай такі шлюби хисткі.

Молоді чоловік і дружина виховувалися в сім’ях з різними сімейними традиціями, цінностями, етичними правилами, манерою поведінки тощо. А тепер ці люди повинні навчитися жити разом: одягатися, готувати їжу, прибирати у квартирі, заробляти й витрачати гроші, виховувати дітей. І одні сімейні правила можуть у чомусь не збігатися з іншими, а часом навіть виявитися геть протилежними.

“Раніше партнера своїм дітям обирали батьки, — каже Олена Сазонова. — Батьки хлопця шукали йому наречену, батьки дівчини — нареченого. Бо систему цінностей ми починаємо розуміти у більш зрілому віці. Батьки, які бачили сім’ї, де люди сповідували приблизно такі самі цінності, намагалися поєднати своїх дітей. Традиції, коли батьки шукали наречених, напевно, були дуже правильними. До речі, у деяких східних країнах такі традиції існують і досі — саме дорослі шукають своїм дітям пару.

Друга причина сімейних непорозумінь, — продовжує психолог, — перешкоджання самореалізації один одного.

Є люди з авторитарним характером, стилем спілкування, які впевнені, що праві лише вони, що іншої думки бути не може. З такими людьми дуже важко не тільки жити, а й спілкуватися. Вони мають мало друзів.

Втома одне від одного може виникнути і після першого року спільного життя, і після народження дитини, і через 10–15 років, — каже психолог. — У сімейному житті є кілька криз.

Особливо складним є перший рік життя. Потрібно постійно розмовляти одне з одним, виробити спільну стратегію поведінки. Проте нерідко замість обговорювати складні питання люди починають їх уникати, ображатися. З роками образи накопичуються, втрачається почуття ніжності, прихильності й пристрасті одне до одного.

Крім того, добрі стосунки в сім’ї плекають. Якщо людина мало буває вдома, мало спілкується зі своїми дітьми, то одного дня вона раптом відчуває, що втратила контакт з найближчими людьми. Починає розуміти, що їй нема про що говорити зі своєю дитиною. І ця ниточка порозуміння втрачається не за один день”, — пояснює фахівець

Чи є у нас сім’я?

Їм заздрили однокурсники, друзі, сусіди. Їх називали дуже гарною парою — молоді, красиві, розумні. Щойно одружилися, а вже все мали: квартиру, машину, достаток. Він очолював невелику приватну фірму, тому дружина могла не поспішати з роботою. Наталія приїхала вчитися з невеликого районного містечка Львівської області, Андрій — з Тернопільщини. Познайомилися на останньому курсі, довго не думаючи, вирішили побратися. Батьків, як це зараз “модно”, не питали. Просто розписалися, а через деякий час поставили перед фактом.

Дрібні непорозуміння почалися вже з перших днів спільного життя. “Завтра вихідний, давай підемо до моїх друзів”, — запропонував Андрій. “Добре, відповіла Наталія. — Але краще зустрінемося з моїми. Я їх давно не бачила”. — “Ну то й що? Я ж перший запропонував”. — “А я вже домовилася”.

Того дня вони пішли до подруг Наталії. Андрієві з ними було нецікаво, про що він відверто сказав їй по дорозі додому. Того вечора вони вперше посварилися.

Надалі в їхньому житті “сонячні дні” чергувалися з “грозовими бурями”. Якщо Андрій про когось говорив добре, Наталія обов’язково заперечувала. Проте на людях вони були милі й увічливі. “Не варто виносити сміття з хати”, — любила повторювати Наталія. Майже кожного дня вона бувала у своїх подруг, які дедалі більше дратували Андрія. “А чи є в нас сім’я?”, — не стерпів якось чоловік. “А ти що — хочеш, аби я сиділа вдома? Не буде такого”, — відрізала сердито.

Так вони прожили два роки. Наталія вирішила здобути другу освіту і вступила вчитися на соціолога. Про дітей не говорили. Вважали, що спочатку потрібно пожити для себе. Спалахи пристрасті у них чергувалися з безпідставними сварками. Але якщо раніше вони вибачалися одне перед одним за образи, то тепер такого не було. Закінчилося тим, що подали на розлучення.

Ліки від вигоряння

Члени сімей, де є проблеми, рідко звертаються по допомогу до психологів. Значно частіше вони розмовляють про негаразди з друзями, батьками, знайомими. А ті зазвичай категоричні: або розлучайтеся, або терпіть.

“Проте навіть фахівцям інколи важко зрозуміти причини вигоряння — коли воно почалося і від чого залежить, — каже Олена Сазонова. — Бо некомфортний стан людини, у якому вона перебуває, це наслідок, а причина лежить глибше, і не завжди її видно. І власне ці некомфортні наслідки й призводять до емоційного вигоряння. 

Нерідко під одним дахом живе ціла родина, люди різного віку, які одні й ті самі речі сприймають по-різному. І в таких ситуаціях треба мати житейську мудрість, вміти вислухати, зрозуміти і прийняти думку іншого”.

Як стверджує Олена Сазонова, найважливіше в сімейному житті — спілкуватися у доброзичливій і відкритій атмосфері. Це позитивно впливає на стосунки й поліпшує психологічний клімат у сім’ї. Якщо немає відкритості і довіри, найбільше страждають діти. “Тому завжди кажу: подумайте про своїх дітей. Якщо хочете, щоб ваша дитина була щаслива, змінюйте щось у собі на краще”, — радить психолог.

Я не любила себе сама

Повчальною є історія, яка відбулася з молодою львівською сім’єю. Після п’яти років спільного життя Максим і Світлана опинилися на межі розлучення.

“Здавалося, що я живу поряд з непробивною бетонною стіною, — розповідає Світлана. — Ніби й сваритися підстав немає, але й емоцій, схожих щастя, — також. Любов була, а щастя — ні… Дітей за п’ять років так і не народили. А коли пропонувала піти до лікаря — відповіддю була категорична відмова… Зовсім випадково до рук потрапила книжка з психології стосунків. А потім життя ніби почало посилати підказки: то семінар порадила добра знайома, то корпоративний тренінг з менеджменту стресових ситуацій. Я дивилася на своє подружнє життя вже інакше. А найголовніше — розуміла, що, лише змінюючись сама, можу змінити й своє подружнє життя.

І воно змінилося. Не за один день і не за один рік. Для початку слід було розібратися в собі, визнати вади свого характеру і навпаки — знайти те, чим варто пишатися. Все виявилося просто — я не любила себе сама, і це ніби віддзеркалював мій чоловік. Ще одним етапом було налагодження стосунків з татом. З самого дитинства ми з ним не ладнали, точніше — я ставала на мамин бік у кожній сімейній сварці. Так і втягнулася у вир батьківських непорозумінь.

З тренінгів і книжок я довідалася, що стосунки з нашими “половинками” виходять зі стосунків з нашими батьками. Тому мені вкрай потрібно було знайти спільну мову з татом. Спершу було важко перебороти себе після стількох років відчуження. І я почала шукати в ньому щось позитивне. “Адже це мій тато, іншого в мене немає. І за це я його люблю”, — сказала собі. Його стосунки з мамою — це їхні особисті взаємини, там я нічого не можу змінити і вплинути. Тому я — окремо, вони — окремо. Зараз смішно згадувати, але, приїхавши додому, ходила за татом мов винувата дитина, шукаючи нагоди пригорнутися і сказати, що люблю його.

Напевно, саме з цього моменту почалися найвідчутніші зміни в житті. Чоловік до мене пом’якшав, став помічати мою жіночність, частіше казав приємні слова, робив милі подарунки, запрошував прогулятися. Я почала ділитися з ним своїм досвідом і спостереженнями, а головне — більше не вимагала, а завжди пояснювала себе, свої емоції і бажання… Нині нашим стосункам 20. Вони кращі, ніж на початку шлюбу. Підростає син. А чоловік каже, що йому дуже важливо, щоб я реалізовувалася як особистість.

Раніше, я вважала, що секрет сімейного щастя — розчинитися одне в одному без останку, забезпечити ідеальний побут і не зчиняти гучних сварок. А тепер розумію, що набагато важливіше бути цікавими одне одному. І не обов’язково робити одну справу разом. Я захоплююся літературою, танцями, садівництвом. Чоловікові ж до душі велоспорт, плавання й ремонт автомобіля. Напевно, єдине спільне наше захоплення — це подорожі. Тут ми маємо вдосталь часу про все поговорити і поділитися враженнями від своїх захоплень. Але найголовніше — це спільні враження. Вони дуже об’єднують. Якісь цікаві моменти переростають у жарти, потім їх згадуєш роками”.

Тарас Базюк, журналіст: 

— У гори разом з сім’єю ходимо вже багато років. Вирушаємо в Карпати, щойно видається вільний час і гарна погода. Це зміна обстановки, нові враження, цікаві історії… Дві наші доньки — одинадцяти і дев’ятнадцяти років — “туристки” зі стажем. Їдемо на 7—10 днів. Для відпочинку обираємо місця, де є річка, щоб можна було скупатися, полежати на березі. Коли приїжджаємо в малознайоме місце, завжди цікавимося місцевими пам’ятками.

Наші діти не розпещені сервісом, вони охоче ходять у ліс по гриби, збирають ягоди. Дертися в гори подобається не завжди. Тут нічого не поробиш. Втомилися — робимо привал, поїмо — і йдемо далі.

У Карпатах діти навчилися розпалювати багаття, ставити намет, переходити річку так, щоб не посковзнутися на каменях, ходити по траві і не нарватися на змій. Найголовніше — навчити дітей бути обачними. У цьому плані карпатські полонини — найбезпечніші. І найкрасивіші. Дивитися, як пасуться вівці, як їхні господарі готують сир, слухати розповіді про життя в горах, місцеві легенди — можна годинами. Коли погода погіршується, плануємо поїздки по музеях. Загалом, сімейний відпочинок у Карпатах робить сім’ю дружнішою, вчить знаходити взаєморозуміння в будь-якій критичній ситуації.

* * *

Коли хочеш мати в саду гарні квіти — ти їх пересаджуєш із горщика в ґрунт, поливаєш, турбуєшся, щоб сонце не спалило. Словом, докладаєш зусиль, аби рослинка гарно почувалася і тішила око. Тому, коли хочемо цвісти і душею не зів’яти, не вигоріти на попелину, дослухаймося і сторонніх порад, і свого серця, дбаймо про тих, хто йде по життю з нами поруч.

Тарас ПОДОРОЖНІЙ