Страх, який чекає на кожного

0
104

Бідні ви чи багаті, хворі чи здорові, маєте лише середню чи аж три вищі освіти, живете в селі чи столиці, працюєте продавцем на ринку чи зробили карколомну кар’єру,зовсім самотні чи одружені вп’яте і маєте купу дітей — це вас все одно не мине. І рано чи пізно у свідомість таки почне закрадатися ще не зрозуміла тривога. І раптом втрачатиме сенс те, що донедавна здавалося дуже важливим і цікавим. І ви мимоволі все частіше нагадуватимете собі, скільки вам років, і що життя так швидко минає, а ви так і не зрозуміли, для чого воно. І гидкою змією все частіше заповзатиме в душу страх старості і Кінця. Про надзвичайно складний життєвий етап, який називають кризою середнього віку, ми розмовляємо із відомим психологом, психотерапевтом та психоаналітиком, доктором медичних наук, професором Олегом ЧАБАНОМ.

Коли життя втрачає смак

      — Олеже Созонтовичу, про кризу середнього віку чи середини життя говориться багато. Нею переймаються і 30-річні, і 40-річні, і 50-річні . Що ж це таке на думку спеціалістів? І в якому все-таки віці насправді настає ця криза?

— Чітко визначених вікових меж у неї немає, але в основному це вік від 35 до 45 років, хоч часом може бути і 50. У будь-якому випадку це стається з уже повністю сформованою особистістю, людиною, яка вже має певні життєві здобутки, яка прожила і пережила достатньо, щоб робити якісь висновки і підбивати підсумки. Причому стається це з усіма — чи це бомж, чи президент країни, інша справа, що переживає це кожний по-різному, по-своєму.

А підміна терміну, так зване його розмивання, справді має місце. Часом навіть якусь психічну патологію, наприклад, масковану депресію вважають кризою середнього віку і в пошуку вирішення проблеми починають іти зовсім неправильним шляхом. Насправді КСВ — це психолого-біологічна криза. Для кожної людини, хоче вона того чи ні, настає момент підсумовування прожитого, а разом із цим — і переоцінка цінностей. Є такий суто медичний термін «ангедонія», що означає втрату смаку життя, його емоційності. Ну от для прикладу можна запитати якогось успішного 45-річного бізнесмена, чи настільки він тішиться своїми теперішніми здобутками, як тішився колись першій зарплаті чи придбанню першого омріяного авто. Виявиться, що хоч зараз він володіє незрівнянно більшими матеріальними цінностями, задоволення від цього одержує набагато менше. І коли те, що раніше робило щасливим, уже не дає цього, людина починає штучно наповнювати життя . Приміром, ставить собі наступну, вищу, матеріальну мету — тобто якщо вже має авто, то швидше купити «крутіше», є житло — зробити там євроремонт і обставити сучасними меблями. Таким примітивним шляхом іде дуже багато людей, бо тут усе просто і зрозуміло, але приводить він у тупик, бо з кожним наступним кроком-придбанням ангедонія тільки посилюється. І на черговий свій день народження чи Новий рік,коли, як правило, найчастіше запитують себе: «Ну от пройшов ще рік, і що? Чого я досяг? Що змінилося?», людина раптом може усвідомити, що не того прагне, не для того живе, виявляє жахливу порожнечу в собі й навколо себе і починає все переосмислювати.

Звичайно, це великий стрес, але кожний стрес, як відомо, окрім негативного, має і позитивний вплив, без якого неможливий прогрес. Він примушує людину активно думати і діяти, рухатися, шукати вихід із становища. Отож і поява згаданої порожнечі може примусити зробити новий якісний крок. Наприклад, серйозно зайнятись самовдосконаленням чи звернути увагу на якусь літературу, чи почати спілкуватися з людьми й одержувати від цього задоволення, бо живе щире спілкування — це справді настільки цікава річ, що її не замінить ніщо.

Заради щастя бізнесмен став двірником

      — Із сказаного вами напрошується висновок, що чим багатша людина, тим складніше їй уникнути тупикового шляху на перевалі життя…

— Багаті стають заручниками ситуації. Знайомий професор якось розповів мені історію про одного дуже багатого бізнесмена-кримчанина, який раптом невідомо куди зник, кинувши всі статки, фірму, сім’ю, все оточення. А через деякий час виявилось, що він став вуличним художником і двірником у Москві. З нуля почав нове, абсолютно інше життя і саме в ньому став нарешті почуватися щасливим.

Зазначу, що з психікою у нього все було нормально, просто відбулося переосмислення, чоловік не зміг більше існувати серед штучних усмішок і штучної радості ситого життя і знайшов себе у зовсім іншій іпостасі. Звичайно, подібні варіанти не можна радити всім, але от і серед знаменитостей не раз траплялось, що хтось подався в навчання до тібетських монахів, а хтось змінив сцену і комфортабельне житло в столиці на працю біля землі й звичайний сільський дім. А взагалі, кожний рятується,як може, бо шляхи порятунку справді різні. Жінки, наприклад, дуже часто вибирають жертовний шлях — починають жити винятково заради дітей і внуків, зациклюючись на їхньому обслуговуванні, що не цінується ними ж, але багатьох «жертв» це цілком задовольняє.

Порятунком може стати віра, духовне самовдосконалення,творчість — навіть звичайні малювання чи рукоділля. Непогано допомагає література і кіно. Духовне наповнення має надзвичайно велике значення, і це у порівнянні з матеріальними благами є значно вищим рівнем. Один іноземний спеціаліст (вибачте, не пригадаю зараз прізвища) проводив не так давно досить масштабне дослідження залежності між усвідомленням людей себе щасливими і рівнем їхнього достатку. Так от, виявилася просто вражаюча різниця! Тобто рівень матеріального достатку не має вирішального впливу на рівень щастя. І переконливим прикладом тут може служити Індія — країна дуже бідна, бідніша за Україну, з маленьким прошарком заможних людей, але в якій переважна частина населення почувається значно щасливішим, ніж у багатьох розвинених, соціально захищених, з високим рівнем достатку країнах. До речі, мене як фахівця тема подібної залежності дуже цікавить і в плані психосоматичних захворювань (коли тілесні недуги виникають як наслідок душевного, психічного дискомфорту. — Авт.) — у тому сенсі, що коли людина не одержує радості від життя, то вона отримує захворювання, з яким повинна щось робити, наповнюючи таким чином своє життя .

      — Що можна вважати симптомами кризи середнього віку?

— Про дещо я вже сказав. Крім того, у людини може з’явитись схильність до різних екстремальних вчинків задля загострення відчуттів і додаткових доз адреналіну. Наприклад, вона починає «іти в загули» — хоч раніше це могло бути і нехарактерним для неї — наче прагнучи переконати себе і оточуючих, що «ще не вечір!» Можуть з’являтися і ніби безпричинні соматичні збої в організмі, такі як безсоння. Сюди ж можна віднести і прагнення (хай навіть підсвідоме) мати значно молодшого партнера чи партнерку, і тут дуже важливо відчувати міру і бачити розумну межу.

      — А що ви скажете про людину, якій, наприклад, 45 років, а більшість її друзів — 30-річні,і вона веде, скажімо так, молодіжний спосіб життя?

— Ви хотіли сказати — неадекватний своєму віку? Це теж варіант порятунку від вікової кризи, своєрідне «омолодження», хоч людина підсвідомо це робить, бо отримує від цього задоволення. Я знаю таких людей і щиро їх поважаю. Знаю професорів, які поводяться зi студентами дуже щиро і відверто, дозволяють називати себе лише «на ім’я», «спускаються» до них, хоч водночас залишаються серйозними і глибоко шанованими людьми, і в аудиторії студент ніколи не дозволить собі підійти до такого викладача i стукнути фамільярно по плечу.

Романтична фраза про радість старіти разом має дуже серйозне психологічне підґрунтя

— У вікової кризи біологічне чи психологічне начало? Тобто в мозок починають надходити певні сигнали з організму чи навпаки?

— Так, спочатку біологічне, психіка підключається другою. І тут варто згадати про ще один важливий аспект. Середній вік — це вік начебто перевалочний. Коли людина досягла певного піку розвитку,вона ніби стоїть на своєрідному біологічному плато, за яким має початися спуск. Людина відчуває, що навколо вже нічого важливого не відбувається, все одне і те ж, тому починає соціально деградувати. Наростає церебральний атеросклероз, активне життя починає цікавити все менше, хочеться все більше лежати біля телевізора, не тягне вже в подорожі, не приваблюють спорт і спілкування… І от на цьому біологічному перевалочному плато спрацьовує ще один потужний фактор, надзвичайно важливий щодо векторності виходу з кризи, діапазон якої дуже широкий: від конструктивності — до деструктивності, від створення — до знищення. Це ініціація, спонукання страху власної смерті…

      — Чи впливає на подолання вікової кризи влаштованість особистого життя? Якщо у подружжя нормальні стосунки, то чоловік і жінка, безперечно, мали б полегшувати одне одному життя в цей складний період — є навіть така популярна фраза про щастя старіти разом з коханою людиною. А з іншого боку, часто буває таке, що коли діти виростають і йдуть iз батьківського дому, то в ньому під одним дахом залишаються дві абсолютно чужі — як виявляється раптом! —людини. І тоді вікова криза кожного з них наче накладається одна на одну, лише підсилюючи негативні переживання обох.

— Ви самі ж відповідаєте на своє запитання. Психологи однозначно погоджуються, що сім’я в даній ситуації справді є дуже потужним захистом, і недарма у сімейних людей завжди більша тривалість життя. Про причини можна говорити багато, але елементарно вже те, що людина — істота суспільна, соціальна. А якщо соціальна, значить, їй притаманно «триматися купи». Тому й соціальна модель, згідно з якою літніх людей, наприклад, треба штучно об’єднувати у вигляді спільного проживання та різних клубів за інтересами, як це робиться на Заході, є дуже ефективною. А сім’я, однозначно допомагає долати будь-які кризи, в тому числі й вікові. Якщо, звичайно, в сім’ї нормальні стосунки і немає серйозного незадоволення одне одним, яке спонукає до конфліктів, бо це вже зовсім інша історія. Вдвох легше долати все це. Тож і романтична фраза про радість старіти разом, яку ви згадали, має дуже серйозне психологічне підгрунтя. Наведу результат ще одного дослідження: жінки, які розлучилися, чи вдови, живуть менше, ніж ті, які ніколи не виходили заміж. Тобто першим дуже важко адаптуватися до самотності, і тому краще вже не створювати сім’ю зовсім, ніж розвалити її. Це можна порадити для їхнього ж благополучного майбутнього усім незрілим, легкодухим та інфантильним людям.

      — Олеже Созонтовичу, а від усвідомлення безповоротності життя і того, що воно закінчується, від невблаганного наближення старості можна збожеволіти?

— Ні. Але часто люди дуже гостро реагують на це і дуже сильно переживають. Ось не так давно у мене була пацієнтка в глибокій істеричній депресії. Успішна, розумна, красива, яка звикла до постійної уваги і захоплення, і ось раптом почала їх втрачати… Жінкам (особливо красивим, яким справді є що втрачати) узагалі важче доводиться, до того ж, вони емоційніші за чоловіків, тому і депресії у них у зв’язку з кризою середнього віку трапляються удвічі частіше. У «слабкої статі» відчутно спрацьовує фактор зовнішності, бо чоловік і в 60 років може мати певну ілюзію з 20-річною партнеркою. Однак — тільки ілюзію. Був у мене і такий пацієнт, один великий начальник. Через сліпе захоплення набагато молодшою жінкою втратив і посаду, і сім’ю, а потім і цю жінку.

      — Якщо криза середнього віку має початок, то вона повинна і закінчення мати. Що вказує на нього?

— Те, що внутрішньо вам починає ставати комфортно, спокійно…

Світлана МИЧКО