Дивляться в дзеркало…чоловіки

0
891

Якось звикли ми до того, що клопотання про власну зовнішність — притаманне більше прекрасній статі. Навіть жартуємо незграбно, що, мовляв, врода багато важить лише для жінок, а чоловікові досить бути хоча б трішки красивішим від мавпи. Проте насправді чоловіки далеко не настільки байдужі до того, як вони виглядають. І сильна стать дивиться в люстро не так рідко, як заведено вважати. Проте переважна більшість із них підходить до дзеркала зовсім не для того, аби помилуватися собою, а зовсім навпаки.
Багатьох чоловіків бентежать недоліки їхньої зовнішності. Звісно, скільки людей — стільки думок і кожному хотілося б змінити у власному образі щось своє, індивідуальне. Але найчастіше чоловіки скаржаться на три основні проблеми своєї зовнішності: худорбу, маленький зріст і проблеми з волоссям (як правило — сивина чи лисина). І борються з ними практично все своє життя.
Проблема перша. Худорба. Так, як не дивно, у чоловіків у цьому плані все навпаки. Якщо жіноцтво нині схильне до масової істерії «як би схуднути», то багато чоловіків заклопотані прямо протилежним питанням: «як би погладшати». Бо для них важлива передусім їхня соціальна роль у суспільстві.
У підлітковому віці у хлопчиків починається інтенсивний ріст «у довжину». Як правило, підлітки вуглуваті, недоладні й худі (за винятком випадків порушення обміну речовин). А кожному підлітку хочеться якнайшвидше подорослішати, стати соціально значущою особистістю, особливо тепер, коли бізнесом починають займатися мало не зі шкільної лави. Тож юнаки прагнуть позбутися худорби як атрибута соціальної незрілості: адже навіть за високого зросту підліткова сухорлявість видає вік юного акселерата. Іноді хлопчик так хоче скоріше стати солідним чоловіком, що використовує засоби, прямо протилежні тим, якими користуються для схуднення його знайомі дівчата. Приміром, один із таких молодиків харчувався переважно… макаронами з пивом.
Проте прагнення додати у вазі притаманне не лише сучасним тінейджерам. Часом до цього схильні й добродії вже далеко не шкільного віку. Коли перед ними постають проблеми соціальної адаптації, коли вони почуваються невизнаними, не поцінованими гідно, коли вони не роблять успішну кар’єру, не заробляють достатню для себе суму грошей тощо — їм здається, що для вирішення всіх цих соціальних питань їм необхідно… терміново потовстішати. Воно й не дивно, що вони доходять такого логічно перекошеного висновку: адже споконвіку слова «велика людина» означали і досить масивного чоловіка, і представника солідної посади.
Часто чоловічу повноту загалом розцінюють як символ успіху й достатку. Це явище має місце навіть у тих областях, де начебто зайва вага в чоловіків має належати до розряду професійних невідповідностей: як часто ми бачили товстелезних начальників у міліції, в армії, там, де, здавалося б, основною умовою успіху є хороша фізична форма. Але й там діють ті самі підсвідомі механізми: посів високе крісло — набирайся солідності за всіма параметрами! І чоловіки, вирішивши боротися за вагоме становище в суспільстві, починають з усіх сил іти до своєї мети. По-перше, качають м’язи. По-друге (щойно зрозуміють, що гора мускулів уже не в кожному бізнесі виглядає солідно), починають активно переїдати. І, певна річ, у результаті заробляють лише ожиріння, несталість тиску та проблеми травлення. А успіху, соціального визнання домогтися в такий спосіб не виходить.
Винятком у цьому плані є, мабуть, лише ті, кого споконвіку називають «молодими реформаторами». Успіх і популярність цих людей ґрунтується на контрасті: якщо вони уособлюють «перспективну парость і свіжий струмінь», то вони мусять підтримувати імідж вічних підлітків, тобто бути досить худенькими. Але варто хоча б одному з цих «молодих» перейти в розряд «зрілих», і його підліткова худорба розцінюватиметься як вада, що шкодить його новому іміджу.
Тому жінкам слід знати, чому в чоловіків іноді прорізається «вовчий апетит». Зовсім не обов’язково вони завжди голодні. Це може свідчити про те, що в них проблеми з адаптацією в оточуючому соціумі.
Проблема друга. Зріст. Комплекси через невисокий зріст у чоловіків починаються знов-таки в юному віці. Тут усе визначає сексуальна адаптація підлітка. Зокрема хлопцю нижчому від середнього зросту дуже важко вибрати собі дівчину. Сподобається йому якась у подвір’ї чи в класі, а вона вища від нього на цілих два сантиметри! Та ще й на високих підборах полюбляє розгулювати. І тоді, як би не подобалася хлопцеві ця дівчина, він від неї відмовиться — тільки через ці горезвісні два сантиметри. А також через усталену думку, що, мовляв, не годиться чоловіку бути нижчим від жінки: ні за соціальним станом, ні за матеріальним забезпеченням, ні за зростом.
Авжеж, у підлітків є період, коли майже всі дівчата вищі від хлопчиків-ровесників, але це період антагонізму, протистояння двох статей. І хлопчик думає: «От виросту, я вам усім покажу!» Минає два-три роки, стосунки між статями вже цілком інакші. Однолітки виросли, а він усе ніяк не підростає.
Досить сильно загострює ситуацію підсвідоме чоловіче суперництво — протиборство самців. Кожен, особливо в підлітковому періоді, прагне виглядати в очах дівчат удачливішим, привабливішим, соліднішим від своїх товаришів. Але саме хлопцям випадає відчути всі неприємності «шикування за зростом», починаючи з уроків фізкультури і закінчуючи армією. У будь-якому строю невисокі юнаки стоять останніми й уже через це почуваються гіршими від інших. Хоча насправді чоловічі чесноти зовсім не залежать від зросту. Але молодик, на котрого всі постійно дивляться згори вниз, ніяк не може зрозуміти, що нічим не гірший від своїх приятелів. А, можливо, навіть кращий.
А далі невисокі чоловіки вибирають один із трьох шляхів.
Перший шлях. Вони уникають спілкування з оточуючими, замикаються в собі. Починають цуратися жінок, навіть невисоких: відчуття власної неповноцінності, страх знову бути знехтуваними й осміяними заважає їм виявити ініціативу. Часто такі чоловіки захоплюються віртуальною реальністю комп’ютерного світу, причому настільки, що навіть спілкуються винятково через Інтернет.
Другий шлях. Низькорослі чоловіки починають активно рватися до влади, відчуваючи так званий комплекс Наполеона: «Якщо я не можу стати високим, я стану великим». Тут у більшості випадків відбувається своєрідна сублімація: свою нереалізовану сексуальну енергію людина спрямовує в соціальне русло. Хворобливе самолюбство і жадання хоча б на соціальному рівні наздогнати вищих суперників, хоча б у матеріальному й соціальному плані стати привабливим для жінок, — ця сила допомогла багатьом відомим людям посісти не останнє місце в історії. Коли пригадати досить відомі (як у позитивному, так і в негативному плані) постаті, то практично всі вони були невисокі: той-таки Наполеон, Гітлер, Ленін, Сталін, Суворов, Пушкін…
Багато чоловіків, до речі, не йдуть напролом, прагнучи влади над іншими людьми. Вони досягають значних висот там, де низький зріст є позитивним показником. Один із яскравих прикладів — спорт. Не всюди спортсмену потрібен величезний зріст, як, скажімо, у баскетболі. Приміром, автогонки «Формула-1»: у цій спортивній машині високій людині з довгими ногами не вельми зручно. І практично всі чемпіони цього виду спорту невисокі.
Загалом характерною вдачею чоловіків із комплексом Наполеона є те, що вони, переважно, прагнуть мати великий офіс, велику квартиру, велику машину… Та й жити і працювати воліють не на першому і навіть не на другому поверсі.
Третій шлях. Такі чоловіки цілком можуть досягти успіху не свідомо, а, як то кажуть, зі страху. Бо коли називати речі своїми іменами, то таке невдоволення зовнішністю, зокрема зростом, — це не що інше, як прояв дисморфофобії, тобто страху перед власним тілом. Так, це явище притаманне не тільки жінкам — від нього потерпає і сильна половина людства. І комплекси через малий зріст — яскравий прояв чоловічої дисморфофобії. А позаяк в основі всіх фобій лежить примітивний тваринний жах, то люди, котрі слабують на них, дуже часто діють за принципом «у страху очі великі». Зокрема значних успіхів у сьогоднішньому бізнесі низькорослі люди досягають не тому, що добре все розрахували, а через невиправданий ризик, ухвалення рішень «на відчай душі», бо в глибині душі вони бояться, що їх можуть випередити, відкинути на узбіччя життя. І поводяться, як той хоробрий відомий заєць, який із переляку… осідлав вовка. Такі люди нерідко досягають значних успіхів, оскільки бояться не того, чого боялася б розсудлива спокійна людина без комплексів.
Проблема третя. Сивина й лисина. Якщо перші дві проблеми притаманні переважно відповідно молодим і зрілим людям, то третя — бич чоловіків «за сорок». І тут саме соціальні аспекти мало що вирішують: хоч яке значне місце в суспільстві не займав би чоловік, варто з’явитися лисині чи сивині, він може буквально запанікувати. І все тому, що ці ознаки в нашій свідомості міцно пов’язані з наступом старості, а відтак і з виходом чоловіка «в тираж» як сексуального партнера.
Страх перед сивиною та лисиною породжують хибні установки нашої громадської думки. Давайте розберемося, у чому ж тут невідповідність.
Багато разів випадало чути: «Секс — жереб молодих». Чому ви так думаєте? Люди похилого віку не менше від молоді, а часом і більше прагнуть сексуальних контактів. І між іншим, досить літній чоловік цілком спроможний зберегти лібідо й потенцію, будь він хоч сивий, хоч лисий: ні перше, ні друге ніяк не пов’язано з його інтимними можливостями.
Посивілий чи полисілий чоловік б’є на сполох ще й тому, що впевнений: тепер він неспроможний привабити жінку. Мовляв, даму неодмінно віджахне його блискуча голова чи білі скроні, бо це нібито говорить про його сексуальну старість… Годі переживати через дурниці, добродії чоловіки! Повторю, що поява лисини й сивини нічого не говорить про якість ерекції, а деяким жінкам сивина, а часом і лисина навіть подобається: мовляв, це свідчить про солідний життєвий досвід, зокрема й сексуальний.
Отже, зробимо висновки. Звісно, надмірна худорба, занадто маленький зріст чи лисина на всю голову прикрашає не кожного. Та біда в тому, що дуже часто від цих комплексів починають страждати чоловіки не занадто худі, не занадто низенькі й не зовсім лисі. Просто дисморфофобія — страх, неприйняття власного тіла — з’являється там, де людина, будучи не в змозі визначити причину своїх особистісних невдач, як соціальних, так і сексуальних, починає звинувачувати в усьому свою зовнішність. А насправді причини всіх ваших неприємностей у вас самих, у ваших душевних негараздах і особистісних проблемах. Можливо, ці чоловіки не почуваються привабливими тому, що не вміють спілкуватися з жінками, не почуваються удатними, бо не в змозі прогнозувати поведінку партнера. І звинувачувати свою зовнішність у таких проблемах — те саме, що «шукати крайнього», котрий візьме всі наслідки невдач на себе. Спочатку потрібно розібратися в собі зсередини. А вже тоді перекроювати себе зовні. Якщо, звісно, потреба в цьому залишиться.
Сторінку підготував Тарас ПОДОРОЖНІЙ