Чи завжди материнство приносить щастя?

Є речі, які зазвичай не обговорюють уголос. Не варто їх озвучувати, бо суспільна мораль не терпить напівтонів, часто даючи досить категоричні оцінки тим чи іншим проявам людських почуттів і свобод.

Модель нашого суспільства, з її базовими ролями, відведеними чоловікові й жінці, виробилася давно, орієнтуючись на виконання основного завдання — збереження роду людського. Так має бути. І “щастя материнства” — пункт обов’язковий до виконання.

Але всі ми різні, кожен зі своєю психікою, набором генів, характером, життєвим досвідом, інтелектом, можливостями, нарешті. Чому ми так поспішаємо гудити людей, які вибиваються з чогось узвичаєного? У цьому контексті може йтися і про одностатеві шлюби, і про банальне небажання одружуватися або — о, жах! —народжувати дітей. Суперечки про одностатеві шлюби якось ущухли, виникла нова тема. Йдеться про обов’язок кожної матері бути щасливою тільки тому, що вона мати. Щойно жінка скаже: “Я шкодую про своє рішення стати матір’ю”, — реакція соціуму буде однозначною: “Який жах!” “Куди котиться світ? Зовсім з глузду з’їхали! Та яка ж це жінка?”, “Багато сімей докладають неймовірних зусиль, щоб народити маля! А вона!..” Однозначний вердикт на великому суді моралістів може звучати тільки так: “Подібні жінки — це “бракований екземпляр” зі збоєм у генетичній програмі”. 

Причому з більшим захватом втягуються в загальне таврування жіночої “ущербності” саме чоловіки, які найчастіше мають віддалене (за рідкісними винятками) уявлення про всі фактори материнства. Було б достатньо просто обґрунтувати поняття цього самого “шкодування” причинами, що мають, як правило, тимчасовий характер: втратою колишньої привабливості після пологів, хронічною втомою, браком особистого часу/простору, невдалим вибором партнера тощо. Почекай, люба, ще десь 2–5–10 років — і все налагодиться, ти все усвідомиш…

Ілюзорний образ усміхненої матері з дитиною на руках, що так чітко вкарбувався у свідомості, у міру зіткнення з реальністю приносить розчарування. Я ж повинна бути щасливою, що зі мною не так? Те, до чого жінка готує себе все життя, те, чого від неї чекає все суспільство, чоловік, батьки, природа, зрештою, — не приносить бажаного відчуття абсолютної нірвани в результаті виконання великої місії. Суспільство вимагає: “Радій!” А жінка з соромом зізнається сама собі: “Не можу…”

Не заперечую, зрозуміти жінку, яка шкодує про те, що стала матір’ю, досить складно. У декого ця думка не те що не підлягає всебічному розгляду, а навіть не має ні найменшого шансу стати предметом дискусії. Такі розмови — табу, зізнання собі й суспільству в подібних речах більшість читає як: “Я не люблю свою дитину, краще б її не було”. Тим часом, це зовсім не так. У нелюбові їх звинуватити досить складно: матері, що допускають у своїй голові подібні думки, як правило, у зовнішніх проявах виглядають надривно ревними й самовідданими.

Припускаю, що одним з винуватців материнського внутрішнього дисонансу цілком можна визнати перфекціонізм. Свого часу його ретельно культивували практично в кожній маленькій школярці зразка 50—90-х років минулого століття: дівчинка неодмінно мала бути відмінницею, піонеркою, чепурушкою і так далі по висхідній. Усе, що за рамками, — соромно. Або “на відмінно”, або взагалі ніяк. Світ, що нарощує оберти, змушує постійно відповідати йому, рухатися вперед. У якийсь момент у вже дорослої жінки, геть поневоленої “комплексом відмінниці”, настає розуміння, що впоратися з відповідальністю матері їй бракує і сил, і можливостей. Як результат — те ж таки горезвісне шкодування про рішення народити дитину. А може — саме від великої до неї любові! Від усвідомлення неможливості дати їй усе те, що повинна дати “хороша мати”. Від сорому за своє роздратування, втому й недосконалість. За зриви й крики на адресу свого любого чада. І багато чого ще, що постійно випадає з узвичаєних рамок.

Прагнення доводити все до стану досконалості, безумовно, актуальне в царині мистецтва, що передбачає можливість трансформувати й гнути дійсність у будь-який бік. Жінка ж, майбутня мати, потребує реалістичного портрета її самої в майбутньому. Чіткого окреслення того, як усе буде насправді і беззастережного права хотіти цього або не хотіти. Щастя й нещастя материнства — це дві реальні сторони однієї медалі, це “невизнаний воєнний конфлікт” у серцях мільйонів жінок.

Можливо, варто “готувати ґрунт” ще з раннього дитинства, даючи можливість дівчині ухвалювати усвідомлені рішення на основі правдивих життєвих настанов. Навчати материнству ще в школі. Чому б і ні? Починаючи з того, що пологи — це дуже боляче й не завжди вдало, але із цим можна впоратися. Закінчуючи тим, що треба бути готовою до того, що власні діти можуть стати великим життєвим розчаруванням, бо є ризик, що вони хотітимуть від життя не того, чого ви від них очікували. Що конфлікт “батьки і діти” — це не просто класика літератури, а й проза життя… І що ще важливіше — навчити майбутню жінку розуміти і приймати саму себе у всіх проявах.

Тоді, можливо, ми отримали б іншу картину. Привчаючи дівчинку поважати себе і свої бажання, виплекавши її в іншій системі соціальних цінностей, давши їй у нагороду люблячого й турботливого чоловіка, — у підсумку цілком може скластися успішна в плані дітонародження сім’я. Та що, коли це бридке відчуття шкодування про рішення мати дитину знову з’являється у, здавалося б, цілком ідеальних умовах? “Точно ненормальна. Розпещене стерво! І чого їй ще треба?”, — вирішило б суспільство без найменшого права на реабілітацію.

А що, коли сміливо припустити й ускладнити градацію жіночих типів! Розділімо їх на “гіпотетичних матерів” і тих, хто для цього, можливо, не призначений природою, пішов альтернативним шляхом особистісного становлення, маючи інші життєві запити, інші уявлення про щастя.

Я знаю багатьох жінок, які щиро щасливі, маючи двох, трьох і навіть п’ятьох дітей. Вони професійно не реалізовані, але нітрохи про це не шкодують. Я також знаю тих, хто має улюблену справу і знаходить у цьому сенс свого існування, усвідомлено не народжує дітей навіть перебуваючи в щасливому шлюбі. Єдиний критерій — це їхнє щастя, їхня абсолютна задоволеність тим, що вони для себе вирішили відповідно до прагнень внутрішнього “Я”. Усі разом вони відіграють одну велику роль, дуже важливу для світу в цілому, кожна привносить у нього те, що їй до снаги й до вподоби. У них може все чудово вийти, якщо світ перестане гудити їх за неуніверсальність їхнього особистого щастя.

Дарія АФОНІНА