Коли життя втрачає сенс…

0
638

 

“Бути чи не бути?” Це риторичне запитання, що не давало спокою Шекспіровому Гамлетові, в сучасному світі, як стверджують психологи, постає хоча б раз перед кожною людиною. Щоправда, в трохи іншій формі: “Жити чи…?” Виникає воно тоді, коли життя втрачає сенс, коли все, що там, за горизонтом нинішнього дня, огортає чорний туман розпуки. Саме тоді дехто з нас, не маючи сили самотужки стати на прю з життєвими негараздами, робить фатальний крок у небуття, намагаючись власною смертю вирішити всі проблеми.

Як свідчать статистичні дані, щороку в світі накладають на себе руки близько 800 тисяч осіб. На сьогодні, за інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, суїцид займає четверте місце серед причин смерті людей на нашій планеті. Не пасемо задніх у цій жахливій статистиці й ми. Середня цифра самогубств по Україні – 29 випадків на 100 тисяч населення. Щороку себе вбивають 14,5-15 тисяч наших співвітчизників. Торік піти з життя забажали по 290 осіб з кожних 100 тисяч українців. “Вірус” суїциду все більше розповсюджується в нашому суспільстві. Здається, ми на порозі ще однієї епідемії – епідемії самознищення…

Як каже та сама статистика, загалом є три групи самогубців. Найбільшу складають 40-50-річні чоловіки та жінки у віці 25-40 років, тобто найпрацездатніша частина населення. До другої групи (яка, до речі, останнім часом теж стає все численнішою) належать люди похилого віку, переважно 65-70-річні, особливо самотні та інваліди. Третя група – особи до 25 років, велику частку з яких складають підлітки. До цього треба додати, що жінки в кілька разів частіше роблять спроби самогубства, проте чоловіки більше “досягають успіху” в цій справі. Частіше самогубства стаються в сільській місцевості. Найпоширеніший спосіб піти з життя – повішення. “Популярним” є падіння з висоти – з дахів, вікон будинків. На третьому місці стоять отруєння, причому жінок труїться у вісім разів більше, ніж чоловіків. Далі йде смерть від колотих і різаних ран, під колесами авто чи потяга, втоплення, загибель через ураження електрострумом та самоспалення.

Що ж змушує людей чинити такий тяжкий гріх супроти Бога, таким страшним способом розв’язувати свої проблеми, занапащаючи при цьому свою безсмертну душу? Причиною, з якої людина вирішує розпрощатися з життям, може стати будь-яка життєва ситуація, яку вона сприймає як екстремальну і до якої , на жаль, не завжди може сама пристосуватися. Поширеним фактором ризику в наш час є хронічна депресія, від якої нині страждає чи не кожен другий. Поряд з тим, формуванню так званого суїцидного мислення сприяє і відчуття безправ’я та безпорадності, що його викликають сучасні соціальні умови, важкі хвороби, які часто є наслідком тих-таки соціальних негараздів, алкоголізм чи наркоманія. Не останню роль відіграють втрати: близької людини, роботи, поважного становища в суспільстві тощо. У кожному окремому випадку якийсь із цих факторів називають причиною самогубства.

Слово “називають” вжито тут неспроста. Адже все це, погодьтеся, стосується більше світу дорослих. А статистичні дані переконливо доводять, що суперпрогресивне ХХІ століття здобуло першість не тільки в розвитку техніки, а й у рівні дитячого суїциду. Це звучить страшно, але факти – річ уперта: кількість дитячих самогубств щороку збільшується і щороку зменшується вік юних самогубців. Чому ж діти, які ще не встигли перейнятися дорослими проблемами, так поспішають покинути цей світ? Вони пишуть пояснення в прощальних записках, пишуть про двійку з контрольної, про домашню тваринку, якої не дозволили завести батьки, про перше кохання, на жаль, без взаємності, про свою самотність, про конфлікт з татом чи мамою, другом, учителькою, про те, що їх ніхто не розуміє і не любить…

Перелічувати причини можна без кінця і краю. Але за всіма цими, на перший погляд, простими, а подекуди й наївними посланнями у вічність – велика і серйозна проблема, яка, напевно, супроводжує рід людський від початків його існування. Це – байдужість, душевна глухота до страждань і переживань інших людей, клопоти яких часом здаються такими маленькими й несуттєвими, що ми нетерпляче відмахуємося, мовляв, загоїться, доки весілля скоїться. І це не тільки тоді, коли йдеться про дітей. Адже й дорослі насправді страждають не лише від соціальних чи побутових негараздів, а насамперед від того, що їх “недочули”, не звернули уваги, що з ними щось коїться, не вислухали, не намагалися зрозуміти, не допомогли словом чи ділом, недолюбили… А вони стукають у душі тих, хто їх оточує, подають “сигнали”, що може статися біда: це й розмови про безсенсовність життя, про те, що вони нікому не потрібні, і постійна депресія, і так зване приховане прощання, коли людина “дарує на пам’ять” свої улюблені речі, або й пряма погроза піти з життя, яку нерідко вважають несерйозною. Ось тоді, не достукавшись до чиєїсь душі, замкнувшись у самотині відчаю, людина – не має значення, маленька чи доросла – вирішує одним ударом розрубати цей Гордіїв вузол – піти зі світу, де, як думає, стала нікому не потрібною.

“Бути чи не бути?” Щодня, щогодини перед цим вибором опиняються сотні людей. Це важко – вибрати не забуття, коли тебе звільнили з роботи і твоїй сім’ї загрожує злиденне існування, коли рідні покинули тебе доживати віку в самотині, коли коханий збирається одружуватися з іншою, коли… І так хочеться знайти рятівну соломинку. Нею можуть стати тепло й розрада в небайдужих словах, співчуття, допомога, ота справжня любов до ближнього, якої навчав найбільший і найсмиренніший страдник – наш Господь Ісус Христос. Тоді все може бути по-іншому. Треба тільки відгукнутися на несміливий стук у двері…

Стефанія БАГРЯНА