Різні люди приходять на прийом до психолога. Різні проблеми турбують їх. Але помітила, що останнім часом побільшало чоловіків. Працьовитих, хороших, порядних. Нормальних — так часто кажуть про них. Що ж хвилює сьогодні сильну стать?
Виявляється, чоловіки стривожені зменшенням свого впливу в родині, необов’язковістю своєї сімейної ролі. Вони розповідають, як їм важко нести на плечах відповідальність за родинний добробут. Це такий тягар, така щоденна напруга, від якої нікуди не дітись ні вночі, ні у нечасті вихідні. А при цьому ще й треба свою чоловічу гідність підтримувати, щоб під закаблук до жінки не втрапити, авторитет не зганьбити… Воно, зрештою, й справа того варта: не соромно порівняти свою хатинку з сусідською, але ж — дорогою ціною…
А якщо жінка заробляє не згірш господаря, постає інша проблема. Чую тоді приблизно таке: «Вже й не знаєш, хто у хаті головний. Хто рішення приймає? Тривожно від того: може, від мене в сім’ї мало що й залежить? Може, я не так уже й потрібен?»
Звісно, раніше жінки так не командували. І важко деяким чоловікам звикнути до жіночої владності. Взяти хоча б таке важливе питання, як народження дитини. Чи багато хто з сучасних ділових жінок радиться зараз з чоловіком народжувати чи ні? Думка сильної статі дедалі частіше нікого особливо не цікавить. Чоловіки скаржаться на жінок: що самі хочуть — те й роблять. А держава, мовляв, ще й потурає жіноцтву: он яку допомогу матерям на дитину дає. А якщо запишешся одиначкою, то допомога ще більша. Та й люди жінку, яка свідомо зважується виховувати дитя незалежно від свого заміжнього чи незамужнього статусу, тепер не засуджують, як колись, а навпаки — поважають і допомагають. Наче й добре, але ти, чоловіче, вже ніби й не головний. Хочеш — приймай жінчину волю, не хочеш — шукай слухнянішу подругу…
Отож деякі чоловіки стають батьками, зовсім про те не мріявши. Але що ж вони насправді відчувають? Дехто боїться, що його хочуть використати або матеріально, або морально, або навіть фізично. Такий страх може бути в тих, хто не відчуває себе зрілою особистістю, котра вже має що віддавати іншим. Та послухаймо самих чоловіків.
Жінці легше у тому, що вискочила заміж, дитинку народила — ось і виконала закладену природою програму. Якось ясніше все у них, у жінок, — розмірковував один з чоловіків, який прийшов до мене на прийом. — Хочеш: далі зростай, вдосконалюйся в професії, а не хочеш або не можеш — ніхто не осудить. Бо ж дитину треба нагодувати, вдягти, виховати. А не дав Бог дитину, то жінку все одно всі жаліють: обділена долею, нещасна. Чоловікові ж жалітися не можна. Люди скажуть: о, слинтяй який… От і носиш усе в собі. А воно ж важко. Серце починає боліти, і страшно, що напад серцевий станеться. Скільки навколо чуєш: у того інфаркт, у того інсульт…
Дехто від подібних думок рятується чаркою. Мовляв, вип’єш — і воно легше робиться, ніби попускає… Та інша проблема відразу постає: жінка того не розуміє. Нецікаво їй з п’яним розмовляти. Та кому ж цікаво?! Тому і сам п’єш, щоб на чиїсь п’яні пики тверезому не дивитись…
Отакі-от чоловічі одкровення мало не щодня вислуховую. Але ділюся ними з вами, милі жінки, не тому, що хочу пожаліти наших козаків або заступитися за них чи закликати: бережіть чоловіків, створюйте для них особливі умови. Думаю, що жодних пільг порівняно з нами, жінками, вони не потребують. Та й сила у кожної статі своя, інша… Недарма кажуть, що чоловіки — з Марса, а жінки — з Венери. А жити доводиться на одній планеті — на нашій рідній Землі. І так важко буває зрозуміти одне одного…
Алевтина ШЕВЧЕНКО,
психолог
