Чи у сильних світу цього зникне душевна глухота, прокинеться совість й вони почують діток, які не чують?

0
42

Нині єдиним способом реабілітації глухої дитини є кохлеарна імплантація — операція із вживлення протеза (рецептора, слухового аналізатора) у той орган, який трансформує звукові коливання в механічну енергію і передає сигнал у слухову зону кори головного мозку, де формується так званий слуховий образ. Маленькі пацієнти не тільки говорять, скажімо, звичне для всіх слово «мама», а й можуть його чути.

— На жаль, сьогодні ми наразилися на серйозну медико-соціальну проблему, — розповідає головний науковий співробітник Інституту отоларингології Національної академії медичних наук України, лікар вищої категорії, доктор медичних наук, головний сурдолог МОЗ України Віктор Миколайович ПИСАНКО. — Річ у тому, що кількість дітей, які народжуються глухими, з року в рік не зменшується. Реабілітація таким крихіткам особливо важлива. Не давши малюкові можливості чути, розмовляти, ми втрачаємо повноправного члена суспільства. Є така глобальна проблема дитячого віку — період чутливого розвитку мовлення. Його особливість у тому, що найміцніший зв’язок між слуховою зоною кори і центром головного мозку, який відповідає за формування мови, діти мають у віці від одного до трьох років. Від трьох до п’яти він дещо послаблюється, а потім втрачається. Якщо ж дитині пізніше виконали імплантацію, то кохлеарний імплант дасть, звичайно, можливість їй чути, але не дасть змоги навчитися говорити, хоча вона все розумітиме.

Тому дуже важливо провести реабілітацію таких дітей у потрібний віковий період. Вісім років тому завдяки зусиллям керівництва нашого інституту була прийнята Державна програма з кохлеарної імплантації (хірургічної), а згодом — сурдотерапевтичної та сурдопедагогічної реабілітації. Тоді утворилася велика черга дітей. Врешті-решт цю програму почали виконувати — виділялися кошти, робили велику кількість операцій за рік. Якщо у клініках Європи їх виконували від сорока до шістдесяти, то в Україні — понад двісті, а позаторік — близько тисячі. Так ліквідували чергу. Пацієнта, який звертався до нашого закладу, оперували, а потім він проходив курс реабілітації. Не було таких випадків, що дитина переступала поріг періоду чутливості мови, коли вже кохлеарна імплантація стає недоцільною. Та ось фінансування державою цієї програми раптово припинилося. Торік було виконано всього тридцять операцій — і то за рахунок тих імплантів, що залишилися з позаминулого року…

В інституті до цього додалася ще одна проблема — заміна зовнішньої частини імпланта, котра через певний час виходить із ладу. Згідно з нормами законодавства, кожні п’ять років фахівець повинен її міняти. Однак більшість дітей позбавлені такої можливості. Процесори надходять у мізерній кількості. І уявіть собі таку ситуацію: дитина, яка почала вже чути і розмовляти, раптом знову глухне. Маля стає неврівноваженим, у нього можуть з’являтися психічні відхилення.

— Це просто жахливо! — із сумом говорить Віктор Писанко. — Одна річ, коли воно не мало слуху і не знало, що це таке. Але коли його втратило — це велика психологічна травма. Сьогодні держава не розв’язує проблему. Нинішнього року ми отримали лише один кохлеарний імплант, маючи на черзі близько двохсот маленьких пацієнтів, і десять процесорів, потребу в якому мають тридцятеро діток.

В Інституті отоларингології сподіваються, що у сильних світу цього зникне душевна глухота, прокинеться совість й вони почують діток, які не чують, і попри труднощі в країні таки виділять відповідні кошти, аби Державна програма знову запрацювала.

Микола ЮРЧИШИН