Зволікати неприпустимо

0
48

Останнім часом у нашій редакційній пошті побільшало листів із наріканнями на деяких місцевих лікарів, особливо районних центральних лікарень. Там пацієнтам часто відмовляють у направленні до вузькопрофільних спеціалістів обласних лікарень і науково-дослідних інститутів. Натомість «заліковують» їх так, що поставити таких хворих на ноги важко потім навіть метрам медицини.

З цими листами-сповідями ми звернулися до відомого в Україні нейрохірурга, завідувача клініки субтенторіальної нейроонкології та спеціалізованого кабінету проблем болю Інституту нейрохірургії імені академіка А. П. Ромоданова НАМН України доктора медичних наук В. О. ФЕДІРКА.

— Володимире Олеговичу, ви вже близько 30 років лікуєте надскладні патології задньої черепної ямки, невралгії трійчастого язикоглоткового нерва, синдром Меньєра, гемілицьовий спазм, аномалії Арнольда-Кіарі, невриноми слухового нерва, менінгіоми, внутрішньомозкові пухлини так званої краніобазальної локалізації. На яких стадіях захворювання до вас зазвичай звертаються пацієнти?

— Переважно із запущеними формами хвороби. Я вірю, що скарги пацієнтів цілком обґрунтовані. Бо й ми змушені вислуховувати подібні історії. Зокрема, не розумію, як можна пояснити кричущий випадок, що стався з 22-річним Максимом К. зі Скадовського району Херсонщини. Два роки тому комісія, яка обстежувала стан здоров’я призовників, недогледіла в нього тяжке захворювання, незважаючи на те що юнак скаржився на часті напади головного болю і запаморочення. Однак його визнали придатним до служби в армії. На другому році служби у Максима раптово почало двоїтися в очах. Обстеження у госпіталі виявило пухлину головного мозку. Оскільки вона була досить великих розмірів, то солдатові сказали, що ніхто в Україні не зможе її видалити. Мовляв, телефонували й до київського Інституту нейрохірургії, але й там оперувати відмовились (як з’ясувалося, це був обман). Хворому провели два сеанси опромінення, що на доброякісну пухлину не має впливу, і комісували. Через рік стан Максима значно погіршився: порушилося ковтання, перестав чути на одне вухо, перекосило обличчя. Його молодший брат Володимир наполіг, аби хворого доправили в наш інститут. Після обстеження з’ясувалося, що пухлина діаметром майже п’ять сантиметрів у задній черепній ямці під самісінькою скронею виросла з трійчастого нерва і розшарувалася двома вузлами, здавлюючи стовбур головного мозку. Фактично вона перетворила молодого хлопця на інваліда. Незважаючи на такий надскладний стан хворого, дві бригади нейрохірургів 14 годин працювали над видаленням пухлини. Операція завершилась успішно: 12 днів по тому Максим уже міг самостійно ходити, у нього відновився слух, зменшився перекіс обличчя. Поки що не відновилися синхронізовані рухи очей, але сподіваємося, що й це прийде в норму. Всіх цих ускладнень могло й не бути, якби юнака привезли до нас одразу після встановлення діагнозу.

— Недарма кажуть, що вчасне лікування — запорука успіху.

— Цього не оскаржить ніхто! Ось підтвердження: днями до нашої клініки поклали пацієнтку із Кропивницького з невриномою слухового нерва. Понад рік вона лікувалась у місцевого невролога, який призначив їй протинабрякові та знеболювальні препарати. Минуло чотири місяці, але замість поліпшення хвора відчула погіршення. Частково втратила слух, ходила хитаючись, постійно скаржилася на головні болі, затерпання обличчя. Після повторного обстеження невролог мав би порадити пацієнтці звернутися до нейрохірургів, але він знову прописав їй ті ж препарати. Тим часом хворій стало зовсім зле. Врешті інший лікар порадив їй звернутися до нашого інституту. На жаль, невринома вже досягла максимальних розмірів — тепер жінці необхідне хірургічне втручання. Я дуже обурений таким підходом деяких наших колег.

Ще такий приклад. Із невралгією трійчастого нерва до нас приїхала жителька Поділля Галина К. Вона вже 20 років лікується від цієї недуги! І весь цей час їй призначали тільки медикаменти. Інколи біль попускав (це типовий перебіг невралгії трійчастого нерва), але затим напади знову посилювались. Останні кілька років, аби вгамувати біль, жінка приймала ліки в дозах, вдвічі більших за допустимі. Однак дійшло до того, що й ці надвисокі норми їй уже не допомагали. Ось тоді вона звернулася до нас. Окрім типової невралгії, обстеження виявило малесеньку пухлинку в ділянці, де проходить трійчастий нерв. Саме вона тиснула на нього, не даючи спокою цілих 20 років. Наскільки треба бути, м’яко кажучи, необізнаним лікарем, аби знущатися з людини протягом такого тривалого часу. Ганьба йому! Навіть якби не виявили цієї пухлини, невралгію трійчастого нерва у нашій клініці оперують досить легко. Звісно, й окрім нас є медики, які гідно виконують свої обов’язки. Однак мені здається, що їх стає все менше.

— Очевидно, тому не зменшується кількість хворих із запущеними патологіями…

— Пацієнти із задавненими захворюваннями через необізнаність або байдужість деяких лікарів на місцях потрапляють до нас майже щотижня. Шкода було дивитися на 20-річну дівчину з Чернігівщини, в якої 10 років тому виявили аномалію Арнольда-Кіарі. Встановили їй інвалідність, вона була під наглядом місцевих лікарів. За цей час колись стовідсотковий зір у хворої впав до 0,03 відсотка. Тобто дівчина бачила тільки силуети, не розрізняла навіть облич. Чому їй не пропонували операції, не можу зрозуміти. Коли ми її прооперували, дівчина аж заясніла. Вона почала значно краще бачити, у неї з’явився стимул до повноцінного життя. А не зробили б ми цього, через пів року вона осліпла б цілком. Певно, лікарям простіше було дати їй другу групу інвалідності й поставити на цьому крапку. Дуже хочеться спитати: «Кому й навіщо ви давали клятву Гіппократа?»

— Таку позицію окремих, з дозволу сказати, горе-лікарів неможливо збагнути. Невже потрібна якась додаткова роз’яснювальна робота?

— Дивуюся разом із вами. Існують так звані протоколи, ще 2008 року прийняті й затверджені Міністерством охорони здоров’я. Там чітко прописано дію лікарів у разі того чи іншого захворювання. Але створюється таке враження, що про ці протоколи або не знають, або їх не читали, а якщо читали, то забули чи ігнорують, — іншого пояснення не знаходжу. Прикро, що недбале ставлення медиків перетворилося на кричущу проблему сьогодення. Ми все робимо, аби врятувати пацієнтів, які лікувались у подібних ескулапів. Але нам було б значно легше це робити, якби хворі зверталися вчасно…

Розмову вів
Микола ЮРЧИШИН