Бен Мозес: Залишатися на Майдані об'єктивним було неможливо

0
945

 

Революція Гідності привернула увагу всього світу до України. Під час кривавих подій у Києві, а пізніше – в Криму та на Сході, увага світової спільноти була прикута до нашої країни, втім, із «охолодженням» конфлікту почала поволі переміщатися на інші гарячі точки. Допомогти Україні повернути таку важливу увагу світу може фільм титулованого американського кінорежисера Бена Мозеса під назвою «Я українець: особисті історії революції». Стрічка розповідає про Революцію Гідності та подальші події в Україні через долі двох персонажів – нинішнього посла України в Канаді Андрія Шевченка та голову одеської митниці Юлію Марушевську, які зростають разом із новою Українською Державою. Ще під час Революції Бен також доклав руку до знаменитого кліпу «I am a Ukrainian», що доніс до іноземної аудиторії ідеї Майдану.

Укрінформ поговорив із режисером про його любов до України, об’єктивність у документалістиці та необхідність промоції країни у світі.

УКРАЇНСЬКІ ТЕМИ ЗНИКЛИ ІЗ ЗАХІДНИХ МЕДІА

– Яким чином до вас прийшла ідея створити документальний фільм про Майдан?

– Я вже був знайомий з Андрієм зі свого попереднього фільму і прибув до Києва, аби дозняти ще трохи матеріалу про його парламентську роботу. Втім, він та Юлія зустріли мене на вокзалі та сказали, що ми ідемо на революцію. Я залишив у готелі речі, взяв камеру та пішов на Майдан, де вже були мільйони людей. Таким чином, я опинився у центрі подій із двома людьми, які намагалися показати суть цього протесту. Я просто почав знімати все навколо і робив це протягом двох з половиною тижнів. Після цього повернувся додому до Каліфорнії, але залишався із ними на зв’язку. Про документальний фільм я не думав, поки не отримав від Юлії проникливого листа після перших смертей у січні.

Коли ж наш короткий кліп «I am a Ukrainian» набув популярності (за два тижні його переглянуло більше 7 млн чол), я зрозумів, що маю і свій фільм.

– Тоді ж вирішили поїхати в Україну за додатковим відеоматеріалом?

– За кілька тижнів я повернувся до України, аби записати вибори. Відео вийшло настільки сильним, що я не міг дивитися його без сліз. Це саме те, що слід нагадувати усьому вільному світу – наскільки важливо голосувати, адже хтось віддав життя за це право.

– Ви вже зняли багато документальних фільмів. Чим для вас був особливий цей?

– Пристрастю. Я став protestyvalnukom. Окрім «Доброго ранку, В’єтнаме» (найзнаменитіша стрічка режисера – ред.), я ніколи не знімав фільми із пристрастю, тож завжди хотів відчути це знову. Саме Майдан подарував мені таку нагоду. 

– Про що ваш фільм «Я – українець»? Він про Майдан, про Україну, чи про Андрія та Юлію?

– Про все перелічене. Я хотів дати глядачам відчуття, ніби вони разом із нами пережили ці дні. Я прагнув донести до англомовних людей із західних країн своє розуміння та бачення.

– Під час кровопролиття будь-яка новина з України була сенсацією, але чи є зараз серед Західної аудиторії інтерес до тем, що стосуються України, зокрема, Майдану?

– Ні, немає. Люди люблять дивитися на війну, коли вона відбувається не у них вдома. У американських ЗМІ зараз тижнями не згадується Україна. Путін більше нікуди не вторгається, тож ми не висвітлюємо цього. І це – одна із причин створення фільму. Він англомовний, у ньому залучені гарна жінка та сильний чоловік, наявні усі елементи, аби припасти до душі Західній аудиторії. І Андрій, і Юля – прекрасні приклади еволюції революції. Вони показують свою історію Майдану, яку я розповідаю вільною англійською.

БУТИ АБСОЛЮТНО ОБ’ЄКТИВНИМ НЕМОЖЛИВО

– На вашу думку, чи має право автор документального фільму бути упередженим?

– Я викладаю документалістику в університеті Каліфорнії у Лос-Анджелесі протягом 14 років і на першому ж занятті завжди кажу студентам, що чистої документалістики не існує. Ми всі – людські створіння і суб’єктивно ухвалюємо рішення щодо зйомок, редагування, закадрової музики та відеоряду. Неможливо поставити камеру, скласти руки і сказати, що створюєш документальну стрічку, оскільки лише відображаєш, що відбувається навколо. Навіть у цьому разі доведеться вирішувати, де встановити камеру.

– Все ж, документальний фільм – це журналістський чи художній продукт?

– Безперечно, журналістський, адже хороший документальний фільм вимагає глибоко дослідження теми, що дозволить робити обгрунтовані висновки. Саме тому у своєму фільмі я звернувся до Тімоті Снайдера та Ярослава Грицака. Я поговорив із ними та прочитав книги по історії України та Росії.

– Тож для гарного документального фільму необхідно досконало знати предмет розповіді?

– Абсолютно. Але є ще інший аспект: хто ліпше підійде для зйомок фільму про православну релігію – мормон чи православний?

– Вірогідно, мормон.

– Правильно, адже він менш заангажований.

– У кожному разі доводиться робити вибір, тож такого поняття, як об’єктивна журналістика або навіть об’єктивність загалом, не існує?

– Так, люди не можуть бути повністю об’єктивними. Можна прагнути до максимальної об’єктивності, але ніколи не досягти її на 100%.

– Наскільки документаліст може бути залученим до процесу. Приміром, під час зйомок фільму про Майдан, чи дозволяється його автору жбурляти запальну суміш у правоохоронців?

– На Майдані я був частиною процесу, хоч і не кидав запальну суміш, але точно був заангажованим, перебуваючи на боці протестувальників. Таким чином мій фільм автоматично втрачає статус документального і стає неігровим, бо показує революцію з точки зору мітингувальників.

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВРОМАЙДАН НАГАДУЄ АМЕРИКАНСЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ

– Ви знімали в Україні до, під час та після Майдану. Які зміни відчули за цей час?

– Юлія якраз є найкращим прикладом. СРСР зник, коли їй було 2 роки, тож вона не знала відчуття постійної пригніченості  та власного безсилля. Народилися люди, які не були відрізані від Заходу, які розуміють нас та усвідомлюють, що колишня система була неправильною. Вони мають інший досвід у житті та можуть порівнювати. Звичайно, досі залишається багато людей, які противляться новій системі, оскільки вона позбавила  їх «подушки». Втім, нове покоління, яке не знає цього, – воно змінює Україну.

– Чи стикалися ви із небезпеками під час зйомок?

– Так, мені було страшно. Особливо, коли Юлія дала мені жовто-блакитну стрічку, аби я одяг її на валізу. Коли я заперечив, що перебуваю тут як журналіст, вона відповіла, що журналістом я був учора, а сьогодні – протестувальник разом Із ними. Тоді я одяг цю стрічку й дуже пишався, що наважився на це. Мої друзі вже пояснили тоді суть протесту, і я розумів, що вони мають рацію. Тією стрічкою я дуже пишався і не знімав роками. Власне, я досі маю її при собі. 

– Ви сказали, що намагалися бути неупередженим журналістом, але не впоралися із цим?

– Так, я провалив це завдання, я хотів розповісти іншу історію. На Майдані перебувало повно журналістів, які могли докластися до неупередженого висвітлення подій, я ж мав змогу показати події із середини, що й зробив.

– Повертаючись до вашого прикладу про релігію, ви знімали кіно про православ’я, будучи й собі православним?

– Ні, я прийшов мормоном, але став православним.

– У неігровому фільмі, на кшталт цього, що розповідає про події, у яких брало участь дві сторони, чи є потреба показувати іншу?

– Я розумію, що показавши лише позицію революціонерів і не згадавши про іншу, я створив заангажований фільм. Втім, у нашому випадку існувало три сторони: одна, друга та брехня. Я не мав намір препарувати брехню. Цей фільм – про те, чому люди повстали, вийшли на Майдан і подивилися в очі небезпеці. Я розповів їх частину історії. Як на мене, очевидним є те, що на іншій стороні – брехня, або щонайменше люди, які не розуміють, що насправді відбувається. Саме таким був мій висновок після глибокого вивчення питання.

– Тож ви теж були учасником Майдану. Як він вплинув на вас? Чи змінив що-небудь  у духовному плані?

– Я завжди захоплювався людьми, які зробили американську революцію, був уражений силою, небезпекою, смертями та економічними втратами, яких коштувало створення моєї країни. На Майдані та по всій Україні були люди, мої друзі, які робили те саме. Вони стояли, незважаючи на постріли, і я усвідомив, що саме такою була американська революція. Подумки я постійно перескакував з 2013-го у 1776 рік. Я отримав змогу стати свідком революції у США у живому часі за участю знайомих людей. Це було дуже сильно і страшно. Навіть після повернення додому я не міг відірватися від трансляцій, адже на Майдані перебували мої друзі. Саме тому мій фільм є неігровим, але заангажованим. Це не документалістика.

– Ви порівнюєте події в Україні у ХХІ ст. та революцію у США в 18-у. Що робить їх подібними?

– Наявність у учасників обох подій достатньої хоробрості, аби протистояти такій силі, готовність вмерти за свої переконання. Вони якимось чином стояли там, знаючи, що на дахах чатують снайпери і всюди тиняється Беркут, який кожної хвилини може напасти. Я був вражений та дуже пишався знайомством із цими людьми. Обидві революції потребували однакової відваги. Люди були настільки розлючені на владу, що були готові загинути, аби змінити її.

– Все ж ваш фільм – позитивний. Після перегляду він залишає приємне враження. Водночас, українське кіно намагаються знімати якомога сумнішими…

– Так! (сміється) Французи роблять так само – у кінці всі помирають. Це залежить від культури. Я приїхав з Голівуду, де ми віддаємо перевагу щасливим закінченням, і наші фільми купляють більше за будь-які інші. Людям подобаються щасливі кінцівки та позитив.

– Попри те, що на Майдані відбулося багато сумних моментів, фільми про нього мають бути позитивними?

– Якщо люди загинули дарма, то навіщо взагалі було все починати? Але вони віддали свої життя не даремно, а за щось здійсненне. Юлія, Андрій та подібні на них люди по всій Україні тепер знають, що мусять змінити країну саме через людей, які загинули і продовжують гинути. Як на мене, найбільше, що можна зробити на честь загиблого – покращити те, за що він віддав життя.

ПРАГНУ ДОПОМОГТИ УКРАЇНЦЯМ ЗМІНИТИ ЇХ КРАЇНУ

– Кіно вже було показано в Україні та Канаді. Який його подальший маршрут?

– Ми плануємо продемонструвати стрічку у Берліні. У Лондоні його мають показати у парламенті, також в Чикаго відбудеться кінофестиваль. До речі, і канадці дуже просили привести фільм до них знову. Також ми розраховуємо на телебачення, але лише почали вести перемовини.

– Які маєте творчі плани на майбутнє?

– Я хочу продовжувати розповідати історію успіху українців у реформуванні країни. Я вже маю план зйомки серії трихвилинних відео, на яких Юлія відвідуватиме різні місця в Одесі і розповідатиме про зміни, що там відбулися. Ці кліпи будуть озвучені українською, англійською та російською мовами і поширені через мережу українських та зарубіжних телеканалів.

– Нині ви хочете знімати фільми в Україні про зміни, що відбуваються в чужій для вас країні. Чому?

– З двох причин. По-перше, на Заході  важко знайти бодай когось, хто б знав про український прогрес. По-друге, чим більше українців знатиме про позитивні зрушення, тим більше вони підтримуватимуть реформи. Те саме стосується і решти світу.

Це не пояснює ваші особисті мотиви.

– Разом зі своїми друзями у 2013 році на Майдані я став protestyvalnukom. Допомогти їм змінити свою країну стало моєю пристрасною місією. Що можна зробити ліпшого протягом другої половини життя, ніж покращити життя інших людей та допомогти країні стати вільною і відкритою? Все інше, чого прагнув у житті, я вже зробив: знімав фільми, був номінований на Оскар, отримував Греммі, заробив статки, купив літак, маю чудову сім’ю. Я люблю українців, вони чудові, тож допомагаю їм, як можу.

– Наскільки мені відомо, ви створили цей фільм на власні гроші. Як просувається збір коштів?

– Показ у Оттаві пройшов добре. Власне, він став першим, коли ми звернулися до глядачів із запитом про пожертви. У нас у планах ще кілька показів, у тому числі на фестивалях. Перемовини із телебаченням лише почалися, тож про їх результати говорити рано. Вже й так є кілька щедрих інвесторів та фундація-донор, яка повірила у цей фільм і дуже допомогла у його створенні.

– Зазвичай автор фільму пропонує глядачам певний заклик до дій. Що ви хотіли б, аби люди зробили, після перегляду фільму?

– Я не люблю заклики до дій. Єдине, чого я хочу – аби глядачі зрозуміли, чому відбулася революція і почали перейматися за її учасників та за Україну. Далі нехай діють за покликом власного серця. Я маю досвід роботи на телебаченні, коли з екрану звертаються до величезної аудиторії, мільйонів людей одночасно. Тож я не намагаюся достукатися до окремого індивіда, допоки він не є частиною мільйонів. Я не прошу глядачів робити дрібні вчинки – натомість звертаюся до них із закликом робити багато. Я прагну, аби вони усвідомили, що Україна – чудова країна із величезним потенціалом, і що її громадяни потребують нашого розуміння та всілякої допомоги.

Максим Наливайко,

Оттава