У нього стріляли впритул. Врятували молитва і бронежилет, який подарував капелан

0
373

Молодий худорлявий хлопець із серйозним поглядом неквапливо розповідає про події зі свого життя, зважуючи кожне слово. Він один із захисників донецького аеропорту. Саме там отримав свій позивний «Постріл».
У червні 2014 року, коли лейтенантів-випускників зі Львова направляли до бойових підрозділів на Сході України, хмельничанина Василя Савченка призначили начальником автослужби однієї з військових частин. Спочатку довелося утримувати позиції під Донецьком у «гарячому» трикутнику Авдіївка — Спартак — Опитне.
— Гатили по нас з усього — «Градів» та «Ураганів», 120-мм мінометів та танків. До інтенсивних обстрілів бійці звикли швидко. Найбільше на бойовиків сварилися наші кухарі Олена й Валя: «Що мені ці міни — в мене котлети горять!» Поміж обстрілами їздили по воду в «сіру» зону біля Опитного. Там її набирали і ми, і… бойовики.
— Наставимо один на одного стволи й набираємо. Такий закон: на водопої навіть змія не вкусить. А от коли роз’їжджалися, навздогін летіли міни, — пригадує Василь. — Пам’ятаю щовечора співав зі своїм побратимом Дмитром «Червону руту». Через золотаве поле соняшників пісню було добре чути бойовикам, от вони й казилися, криючи нас матюками й мінами.
…Черговий шквальний обстріл тривав понад півтори години. За цей час бойовики захопили віддалені пости. Василя з Дмитром контузило міною.
— Із «дальняка» (дальніх постів — авт.) по рації вже відповідали чужі голоси. Ми зайняли позицію в ангарі. З-за периметра почав бити ворожий кулемет, і кілька бойовиків із «мухами» та автоматами забігли до автопарку, — розповідає офіцер.
Ось тут вперше «Постріл» і зустрівся з озброєним ворогом віч-на-віч.
— Вистрибнув з ангара, а під ноги летить граната. Стрибаю назад. Вибух. Вибігаю знову, а на мене біжить бойовик. Тисну на гачок…
Інший починає відходити, зав’язується перестрілка. Дмитро кидає гранату… Згодом підійшли на допомогу з аеропорту два танки та спецпризначенці на БМП і з ходу пішли на зачистку «зеленки», розганяючи бойовиків.
Атака противника захлинулася. Вже після бою у нападників знайшли документи з номером російської військової частини, який свідчив, що це були «хвалені» псковські десантники…
«Постріл» пройшов ще чимало боїв. Цілий місяць він також боронив донецький аеропорт на контрольно-диспетчерській вишці, по якій бойовики гатили прямою наводкою з танків та артилерії. Трималися за все — стіни, підлогу, щоб не повилітати з вікон…
Василь зазирнув в очі смерті, коли бойовик фактично впритул випустив у нього чергу. Лише дивом він відбувся тільки пораненням у плече і тріснутим ребром. Врятували молитва і німецький кевларовий бронежилет, який йому на випуск подарував військовий капелан з рідної альма-матер.
А ще запам’ятався останній день перед ротацією. Запеклий бій розпочався зі сторони Пісків. Кулі лягали так щільно, що й голови не підняти. Раптом з лісосмуги виїхали два танки і БМП без розпізнавальних знаків.
— Все, думаю, кінець. Потягнувся за РПГ, а його немає, і ПТКР далеко, і вилізти не можна. Минуло кілька хвилин. Несподівано підлітає КрАЗ із синьо-жовтим прапором. Наші! Ми мало не плакали. Ніколи ще так не раділи нашому прапору! — пригадує Василь.
Він анітрохи не шкодує, що був там.
— Хто бачив смерть, той цінує життя. Мені є за що воювати. Я на своїй землі. А ворог… — на мить замислився Василь. — Їхня підлість вражає. Не один раз бачив, як зі Спартака, Ясинуватої та Путилівського гаю в сторону Донецька стріляли їхні «Гради». А потім, буцімто у відповідь, вони починали гатити по нас…
У відповідь на слово «герой» Василь відмахується:
— Ось полковник Гордійчук і його хлопці, які утримували Савур-Могилу, — це справжні герої!
За особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності України Василь Савченко нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Руслан СЕМЕНЮК