Через Терни — до пісні

0
590

Про відродження хору в рідному селі Анатолій Мокренко мріяв усі роки, відколи те явище — злагоджений спів громади — зникло з життя села, в якому народився, та й у цілому трохи не всієї України. Тож він зробив усе для того, аби повернути той співацький феномен. Нині, як і в роки його дитинства й юності, над Сумщиною знову зазвучали прекрасні дитячі хори. Видатний український співак Анатолій Мокренко чотирнадцять років тому став ініціатором проведення обласного фестивалю дитячих хорових колективів на Сумщині. І цього року такий фестиваль відбувся в його рідному селі Терни Недригайлівського району. У Тернах і в сусідніх селах у зв’язку з фестивалем знову запрацювали клуби, людям стало радісно. Анатолій Юрійович не приховує задоволення з приводу того, що його ініціативу підтримали в Харківській та Дніпропетровській областях, і мріє, аби якомога швидше відродилися дитячі хори по всій Україні.

«У СЕЛІ МОЖНА РОБИТИ ВЕЛИКІ СПРАВИ»
— Анатолію Юрійовичу, чим пояснити таке ваше трепетне ставлення до хору?
— Напевно, ностальгією за тими живими почуттями, які я, сільський хлопчик, переживав, співаючи у шкільному хорі. У ті уже далекі радянські часи, хоч як нині критикують ту епоху, скрізь активно працювала художня самодіяльність, люди жили цікавіше, менше було злочинів, не було такого явища, як пияцтво.
— Часом доводиться читати то в одному, то в іншому інтерв’ю, які ви даєте різним виданням, що вас нині радує навіть спів… п’яних компаній?
— Так, я радію тій пісні, яка виривається з людської душі навіть у такому патологічному стані. «П’яний» спів, безперечно, свідчить про нашу соціальну хворобу, але я вірю, що часи обов’язково зміняться, люди знову заспівають. А той спів сприятиме відродженню усього життя в Україні, бо насправді все залежить від простих людей, і значно меншою мірою від політиків… Коли люди масово співають, вони здатні на великі й красиві справи, бо їхні душі здоровіші.
— Можна сказати, що цей процес уже почався — з вашого рідного села Терни на Сумщині. Чому місцем обласного фестивалю обрали рідне село?
— Причина, мабуть, у тому, що село в Україні завжди принижували. Мені щиро хочеться, аби сільські люди відчули себе потрібними, хочеться чимось їх порадувати. Своє село я фактично ніколи не покидав, хоч поїхав звідти ще в 1951 році. Та не було ще такого року, аби я разів три-чотири не приїхав у свої Терни. Так, спочатку я організував у своєму селі районний фестиваль, на який з’їхалися дитячі хорові колективи з нашого Недригайлівського району. Людям сподобалося. Хтось підкинув ідею: «Давайте проведемо схожий захід, але вже на обласному рівні». Я взявся за справу з ентузіазмом, бо це таке диво: спостерігати, як співають діти рідного краю! Мені радили: «Давайте проводити фестиваль у Сумах, це ж легше. Там все готове!». А я тоді сказав: «Можу і хочу довести, що і в селі можна робити великі справи!»
— Зазвичай перепоною для добрих справ в Україні є відсутність коштів. Як вам вдалося вирішити це питання?
— Допоміг мій земляк і товариш Сергій Миколайович Осиковий — будівельник за фахом. Нам не довелося нікого просити: цей чоловік сам запропонував фінансову підтримку і став спонсором цього заходу, за що йому ми всі дуже вдячні.
— Які дитячі колективи, які приїздили в травні в Терни на фестиваль цього року, вразили вас?
— Фестиваль став справжнім святом для моїх односельчан, гостей села. Всі кидали свою нескінченну сільську роботу і поспішали до Будинку культури цукрового заводу, де проводили захід. Діти співали прекрасно. Та цього року я звернув увагу на те, що в хорах майже немає хлопчиків: на п’ятдесят дівчаток від сили три-чотири хлопчики стоять… Згадую свій шкільний хор: у нас було порівну і хлопчиків, і дівчаток. То як же не хвилюватися: що ж сьогодні трапилося з хлопчиками, чому вони не хочуть співати? Може, інтернет є виною того, що черствіють душі хлопчачі?..
«ЗАВДЯКИ РАДІО Я ЗНАВ КЛАСИЧНУ ОПЕРУ»
— Чому саме хорові колективи ви запрошуєте на фестиваль?
— Напевно, це данина тим прекрасним хорам, які були в Україні перед війною і в яких і мені довелося співати в дитинстві і в юності. Тоді була дуже розвиненою художня самодіяльність, ми всі дуже багато співали. Пригадую, як один наш земляк, який став співаком, приїхав у рідне село, а люди його й запитують: «А що ти там, у столиці, робиш?». Він відповідає: «Співаю». А вони на своєму наполягають: «Та ми всі співаємо! А що конкретного ти робиш?». Так, тоді була інша ситуація: в українських селах співали всі.
— Тепер мало хто співає. Як ви вважаєте, чому так трапилося?
— Мені здається, що причиною занепаду масового співу в Україні свого часу стали вокально-інструментальні ансамблі. Коли вони з’явилися, тоді зникли сільські хори. Таке трапилося і в моєму селі: в тих ансамблях почало співати кілька чоловік, а сільські хори «замовкли». Так людей було відлучено від масового співу, який у всі часи був тлом усього життя в Україні: без співу не було ні роботи, ні відпочинку. 
Нині ж в Україні шоу-бізнес витіснив пісню — основу нашого національного життя. Мене дуже непокоїть ситуація навколо сучасної естради. Часом звідти у свідомість людей, у тому числі й тих, що тільки формують свої смаки, доносяться потоки справжнісінького бруду, далекого від краси. Діти невільно вбирають ті «розбещені» тексти, а потім ми дивуємося їхнім смакам… Так нині ми «рубаємо дерево», на якому сидимо. Дуже багато проблем додають людям сучасні радіо і телебачення, які роблять свій комерційний вибір, нехтуючи естетичними ідеалами.
Я дивуюся тому, що наше Українське радіо відмовилося від українських пісень. Хіба його можна порівняти з тим радіо, на якому виховувалося моє покоління? Живучи в селі, завдяки радіо я знав класичну оперу, бо ту музику систематично передавали по радіо. Весь наш народ завдяки радіо був дотичний до високої світової культури, воно було для народу колосальним виховним «агентом». Відомо, що по радіо в ті часи передавали цілі оперні вистави. Тож коли я приїхав до Києва, аби вступити до політехнічного інституту, то в перший же день пішов до Оперного театру. Першим спектаклем, який я почув у столиці, була опера «Кармен». Цікаво, що приблизно те ж саме зробила по приїзді в Київ і моя майбутня дружина, хоч вона не була учасницею художньої самодіяльності, як я…
— Саме тому, що спів був звичним явищем в часи вашої юності, а хотілося займатися «серйозною справою», ви вступили до політехнічного інституту?
— Справді так. Хоча після дев’ятого класу мене як переможця республіканської олімпіади зарахували до Харківської консерваторії, я не знав, що з тим робить, і після закінчення школи вступив до політехнічного інституту. Для мене була виправданням проста думка: я ж усе одно буду співати, ніхто мені цього не заборонить… А геологом я став, бо дуже любив природу.
— Потім ви все ж вступили до Київської консерваторії і навіть примудрялися поєднувати працю геолога з навчанням у такому елітному закладі. Напевно, степи і гори, де вам довелося мандрувати як геологу, допомагали розкривати голос?
— Так, я співав скрізь: і в степах, і в горах, і в тундрі, і в тайзі. Часто працював сам, але на природі ніколи не почувався самотнім. Так, там я мав змогу співати на всю потужність. Та найбільше мені подобалося співати в лісі: навкруги така благодатна «публіка» — оці віковічні дерева. Як же вони вміють слухати!..
Тетяна ОЛІЙНИК