Поет Борис Херсонський: «Любити країну і не знати її мови неможливо»

0
788

Сонячного травневого ранку я кружляла приватним сектором Одеси в пошуках потрібної адреси. Було тихо, аж сонно: вихідний день. Довго блукати не довелося: Борис Херсонський уже стояв біля хвіртки, вітально піднявши руку.
…У невеликій кімнаті, де розмовляємо з ним, — комп’ютер з відкритим YouТube. «Перед тим, як ви прийшли, слухав Бреговича», — каже Борис Григорович. На стінах — народні ікони. — Це хобі, — ловить мій погляд. — Колекціонував, потім віддав другові, згодом знову назбирав. Ось це буковинська, а це чернігівська». Розповідаючи, дивиться так, ніби десь здалеку. Мружиться від спогадів, очі стають вологими, коли йдеться про батька. Цитує напам’ять Гомера, Сковороду, Євангеліє. Кореспондентові  Борис Григорович розповів, чому останню книгу есе «Клаптикова ковдра» він, російськомовний поет, писав й українською, а також про те, як ізоляція в Одесі відкрила для нього нові горизонти та розкритикував одеський традиційний кримінальний міф.
— Пане Борисе, подивилася на ікони, і виникло прохання: розкажіть про свої стосунки з релігією і Богом.
— Почалося з того, що я усвідомив для себе: філософія, якої нас навчали за радянського часу у вишах, дуже слабка, сказав би навіть бідолашна. Пам’ятаю, коли навчався в інституті, на семінарі з наукового атеїзму викладач сказала: «Ми відкидаємо Бога, бо Йому немає місця в нашому житті. Ось ви прокинулися, поснідали, пішли до інституту. Де тут місце Богу? Де воно в ленінському визначення матерії?» — «Воно є, — кажу. — Погляньте: матерія — це об’єктивна реальність, яку можна копіювати, фотографувати і яка дана нам у наших відчуттях. Так-от у мене запитання до слова «дана», бо воно передбачає двох дійових осіб: тих, кому дають, і тих, хто дає. То хто ж дав нам ту матерію?» — «Ви не росіянин», — похитала вона головою. Всі зареготали: якщо на мене подивитися, ясно, що не росіянин. Почала розпитувати, звідки приїхав: з Чехословаччини? (Це було якраз після подій 1968 року). — «Ні, — кажу, — народився в Чернівцях». — «О, — зітхнула з полегшенням, — я ж бачу, що ви десь із заходу».
Ще в школі прочитав Євангеліє, вже пізніше — Старий Завіт. Згодом вихрестився. Довгий час був дуже затятим православним християнином, але нині трохи відійшов від церкви, бо бачу її зв’язок з політикою, ба більше — з кримінальною економікою. Дуже захоплююся релігійною музикою, слухаю Веделя, Березовського, Бортнянського. Загалом музика — дуже важлива частина мого життя.
— В анотації до вашої «Клаптикової ковдри» ви наголошуєте, що «книга написана українською й російською мовами. Ця двомовність визначає особисту позицію автора щодо мовної проблеми в Україні». Що сталося, чому російськомовний літератор вирішив писати українською?
— Стався Майдан і агресія Росії. І хвиля ненависті до України. Це мало персональне значення для мене, бо отримав багато бридких слів на свою адресу за те, що підтримав Майдан. Я хотів довести, що російськомовна людина, яка друкувалася в Москві, одержувала російські премії, може прийняти інше рішення й писати українською. Торік вийшов «Відкритий щоденник», що символізував суттєві зміни в моєму світогляді. Любити країну і не знати її мови неможливо. Я завжди читав українською, перекладав з російської на українську, захоплювався українським іконописом. Я співаю, щоправда погано, але все-таки — українські пісні, знаю багато українських колядок.
Своєму шкільному вчителеві української мови вдячний і дотепер. Одного разу він викликав мене до дошки читати вірш Тичини «Пісня трактористки». Я читав і реготав, бо твір здавався страшенно смішним. Володимир Ілліч (таке цікаве ім’я та по-батькові мав мій учитель) поставив трійку. Пояснив: за зневагу. «Але вірш поганий і мені смішно, коли я його читаю», — кажу. — «Тичина був добрим ліриком, котрого як поета знищили більшовики», — сказав він. І коли тобі, учневі 8-го класу, вчитель дає таку формулу, то це знак довіри. Коли я прочитав «Сонячні кларнети», які він мені приніс, це мене переламало. Були й інші епізоди. Скажімо, в 1960-ті, навчаючись в Івано-Франківську, ми тісно спілкувалися з деякими українським націоналістами. Відверте висловлення антирадянських ідей було частиною тамтешньої культури.
— Як відреагувала одеська літературна тусовка на зміну вашої позиції?
— Ніяк. В Одесі мене майже немає. Востаннє мене тут друкували понад десять років тому.
— Що за парадокс?
— Парадокс провінціалізму. Коли ти починаєш друкуватися за межами міста, коли в тебе з’являються стигми успіху, то оточення тебе не любить. Мене навіть виключили з редакції літературного альманаху «Дерибасівська-Рішельєвська», й сім років я був у повній ізоляції. Лише нині ця провінційна ситуація потроху змінюється, причому через зовнішній вплив. Наприклад, уже вдруге проходитиме швейцарсько-німецький літературний фестиваль, який на літо переїхав до Одеси, — Meridian Chernovitz. Відкрив його Лесь Подерв’янський, будуть Ірена Карпа, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Ада Роговцева, Оксана Забужко та багато інших. З моїм давнім другом Олександром Ройтбурдтом ми теж проведемо кілька заходів.
Ситуація в Одесі починає трохи змінюватися: з’являється нова генерація молоді, котра принципово переходить на українську, відкидає традиційний одеський кримінальний міф — історії про Беню Крика, Соньку Золоту Ручку, Остапа Бендера. Бо насправді хто тільки не був в Одесі: Гоголь, Мечніков, Пирогов, Сєченов. І Беня Крик, гадаю, — не найславетніша фігура в минулому нашого міста.
— Отже, ізоляція в Одесі змусила шукати альтернативи, що зрештою відкрило нові горизонти?
— Так. Є давнє китайське прислів’я: якщо тебе звідкись виштовхують — оглядайся навкруги, можливо, тебе виштовхали в краще. Стипендія Фонду імені Йосипа Бродського дала мені змогу провести дуже багато часу в Римському університеті Ла Сапієнца. Відтак ми з дружиною щороку приїздили до Рима, де я проводив літературні вечори, зокрема зі славетним американським письменником, лауреатом Пулітцерівської премії Марком Стрендом та Нобелівським лауреатом Дереком Уолкоттом. В Одесі це не мало жодного резонансу. Тоді вирішив: нічого тут не робитиму. Лише коли з’явилася Галина Дольник та Український дім «Книгарня-кав’ярня», почав там регулярно влаштовувати різні заходи, зокрема презентую книжки українських авторів та переклади на українську.
— Якщо в Одесі вам некомфортно, про переїзд куди-інде не думали?
— Література — це моє професійне хобі, а гроші я заробляю в інший спосіб: до 2015-го майже двадцять років завідував кафедрою в Національному університеті імені Мечнікова, нині заснував Психологічний інститут імені Мойсея Вульфа (це відомий психіатр, що народився в Одесі) та читаю там лекції. Якби я мав час досконало оволодіти українською і писати нею, якби я міг кинути Одесу і знайти собі працю десь у Львівському університеті… Та, мабуть, це неможливо.
— Як уживаються між собою Херсонський-поет і Херсонський-психіатр?
— Я почав писати вірші до того, як закінчив інститут, отже, поетична біографія довша за професійну. Чи впливає моя професія на творчість? Так, у мене навіть є книжка, мабуть, найпопулярніша — «Спогади про психіатрію». Головними у творчості є два чинники: зацікавленість не собою, а іншими людьми, вміння слухати й розуміти та добрий контакт із власним несвідомим. Я вмію занурюватися у стан на межі сну й неспання, коли вільні асоціації течуть потоком. Мій приятель, котрий також пише і має довід психотерапії, каже: вірші не потрібно писати, їх треба ловити. Коли сідаю до комп’ютера, то вже просто набираю, а не пишу.
— У передмові до книжки есе ви написали, що ідентичність сучасної людини нагадує клаптикову ковдру, бо різні сили тягнуть її увсебіч і часто вона не може побачити сенс у тому, що відбувається нині. Що може зробити людину ціліснішою?
— Можливо, релігія. Вона структурує людину. Це жива нитка, котра й поєднує ті клаптики. У книжці я написав, що власне ми самі та нитка, що з’єднує клаптики. Ось дивіться: я — етнічний єврей, котрий не знав ані івриту, ні ідишу. Живу в Україні, але виховувався в російськомовній родині. Єврей, але ходжу до християнського православного храму. Зневажаю політику московського патріархату, але досі за інерцією йду до їхньої церкви. Коли Україна стане єдиною не лише на папірці, її громадяни зможуть одержати ідентичність, котра не буде клаптиковою ковдрою.
— На що спиратися, щоб дійти цієї єдності?
— На моральні й етичні цінності, на волю й сумління. Адже доки люди, які рвуться до влади, набивають собі кишені, єдиної України бути не може, бо єдності без поваги до влади не буває.
— У «Клаптиковій ковдрі» ви часто згадуєте про батьків уплив на формування вас як особистості. Розкажіть про нього більше. І про інших важливих людей у вашому житті.
— Батькові нині 92 роки, живе в Нью-Йорку. Був одним із провідних лікарів-неврологів в Одесі. Він прищепив мені любов до поезії, став прикладом професійної діяльності, навчив мене працювати з науковою літературою. Не те щоб він учив, просто я завжди бачив, як він це робить, — і навчився. Якось батько помітив, що читаю Багрицького, й приніс мені Пастернака. І я зрозумів, що Багрицький — це не вершина світової поезії. Але як він написав про Росію: «И стол мой раскидывался, как страна, В крови, в чернилах квадрат сукна». Таке мерзенне поєднання бюрократії і терору. Геніальніше сказати не можна.
Якщо говорити про поезію, великий вплив на мене мав поет Юрій Михайлик, що вів у Одесі літературну студію. Він дуже талановита людина, після перебудови емігрував в Австралію. Шкода, що ніколи не був таким популярним, як заслуговує цього. Важливий у моєму житті і Микола Вірановський — церковний диригент, композитор, регент хору Митрополичої Одеської єпархії. Дворянин, мав блискуче почуття гумору. Любив повторювати: «Мама казала: ніколи не читай богословських книжок, бо втратиш віру». Це правда: коли з’являється схоластика, жива віра відходить. Цінною була дружба з його сином Жоржем, професором Одеської консерваторії, людиною трагічної долі. Він прищепив мені любов до духовної музики, передовсім до візантійської, яку любив понад усе. Дорожив спілкуванням із Миколою Полторацьким, котрий був вченим секретарем у Миколи Бердяєва. Це була людина необмеженої ерудиції. Я часто бував у них удома, дружив з його донькою Ганною, на жаль, нині вже покійною.
— Ви кажете, що людство перестало цікавитися віршами. Як думаєте, куди воно рухається й чим узагалі цікавиться?
— Важке запитання. Доки працював в університеті, пережив період деградації студентства. Настав час, коли я свідомо припинив використовувати літературні приклади в своїх лекціях, бо люди просто забувають значення слів. Скажімо, в Пушкіна є вірш «Спогад», який дуже добре ілюструє депресивні відчуття. Там є такі рядки:
Когда для смертного умолкнет шумный день,//
И на немые стогны града //
Полупрозрачная наляжет ночи тень //
И сон, дневных трудов награда,
В то время для меня влачатся в тишине //
Часы томительного бденья.
В цей момент аудиторія засміялася. Я зрозумів чому: вони не знають слова «бдение», натомість інше (ви здогадуєтеся, яке) знають. «Боже мій…» — подумав. Звичайно, мені було що їм сказати, але чомусь не захотів цього робити. Дочитав до кінця і вирішив, що ставлю на цьому крапку.
— У книзі ви пишете, що записки молодого лікаря треба писати в зовсім немолодому віці й що всі ті давні події що далі, то дужче просяться на папір. Що було для вас у цьому відтинку життя?
— Цей період був одним із найважливіших. Коли я, молодий лікар, потрапив у районну лікарню, відчував себе, мов сліпе кошеня, яке кинули у воду. Там, у лікарні Овідіопольського району, я побачив життя таким, як воно є. Якось, заповнюючи історію хвороби, попросив у пацієнтки паспорт. «Які паспорти, лікарю? За довідкою живемо…» — почув у відповідь. Дізнався, що люди в селах були фактично кріпаками. Єдиний спосіб залишити село — піти в армію, після повернення з якої з військовим квитком видавали паспорт. Тільки таким чином можна було виїхати із села. Утікачів, якщо ловили, — на рік ув’язнювали за порушення паспортного режиму. Я працював у районі, де жили заможні селяни. Але були й такі жебраки, що скніли в настільки страшному побуті, котрого я, вирісши в комунальній квартирі, навіть уявити собі не міг. І ще деякі речі, про які навіть і згадувати не хочу. Гінекологічна практика була дуже жорстокою. Аборт могли зробити за два дні до пологів.
— Які ще відтинки були важливими були для вас?
— Навчання в одеській школі №116, де ми мали дивовижний ступінь свободи й рівень викладання. Це було можливим тому, що школа мала зв’язки з Московським фізико-технічним інститутом та МДУ, де готували фахівців для оборонної промисловості. Та атмосфера виховала мене вільною людиною. Фізтех та МДУ були, можливо, єдиними елітарними вишами, котрі приймали євреїв. Я планував вступати до одного з них, та в останній момент передумав — вирішивши бути лікарем, як батько.
Другий період — коли поширював самвидав та переслідування КДБ. Треба було знайти золоту середину, аби нікого не зрадити, але й не потрапити у в’язницю. У мене тоді був маленький син, родина трималася на мені. Коли перспектива арешту стала реальною, я розповів про все батькові. Він сказав: «Ти приніс нам велике горе. Якщо тебе заарештують, скільки дадуть?» — «Один рік за неправдиві свідчення, три — якщо доведуть, що я поширюю самвидав». Батько відповів: «Якщо ти когось зрадиш… Це буде кінець». Я настільки вдячний йому донині, що, як бачите, навіть не можу говорити про це.
У приватному житті найщасливіший період — знайомство й одруження з Людмилою. До мене досить пізно прийшло справжнє кохання. Останні п’ятнадцять років мого життя — це щастя.
Тетяна МОІСЕЄВА

ДОСЬЄ
Борис Херсонський народився 1950 року в Чернівцях. Український клінічний психолог і психіатр, поет, перекладач. Кандидат медичних наук. Завідував кафедрою клінічної психології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. Автор 15 поетичних книжок. Перекладає з англійської, української, білоруської і грузинської. Серед нагород — стипендія Фонду імені Йосипа Бродського та спеціальна премія Literaris (Австрія).