Комбат морпіхів «Народний Герой України» Ігор Попадюк: «Двійок» на фронті не ставлять, тут платиш за помилки життям»

0
817

— «Монгол», селище N знову «накривають»!
— Посилена бойова готовність…
— Плюс.
— Мабуть, зараз не найкращий момент для розмови під час такого «перемир’я», — звертаюся до Ігоря Попадюка — комбата морських піхотинців з позивним «Монгол».
— Та ні, все нормально, у нас безпечних чергувань не буває. Неможливо спрогнозувати, в який момент зміниться ситуація. Ми можемо спокійно жартувати, а вже за хвилину прилетить міна, — відповідає офіцер.
Сіра зона, до позицій ворога — рукою кинути. Гуркіт, стрілянина, бруд, постійна небезпека. А «Монгол» з упевненістю заявляє:
— Це найкраща робота у світі!
Комбатом чоловік став лише два тижні тому, та авторитету в колективі не позичати.
Із перших хвилин розмови з Ігорем стає зрозуміло, що він горить своєю справою, може годинами розповідати про те, як вивести підрозділ на рівень елітного. Та про власні подвиги — ані слова. Хоч товариші по службі в один голос запевняють, що про «Монгола», який уже третій рік практично не бував удома і якого нагороджено орденами Данила Галицького та «Народний герой», можна написати не одну книгу.
Улітку 2014 року він у складі 9-го батальйону тероборони, сформованого на Вінниччині, серед перших зупинив просування колони броньованої російської техніки в Новоазовському районі.
— Противник зухвало проривався через державний кордон, український блокпост уже було зруйновано, наших бійців накривало мінами та снарядами, — згадує один із бойових товаришів із позивним «Сокіл». — Часу на роздуми не лишалося, та хлопці не розгубилися… У них було лише два гранатомети, кулемет та стрілецька зброя. Вони випустили весь бойовий комплект по головній машині — й просування ворожої техніки вдалося зупинити.
«Сокіл» каже, що за час служби на передовій Ігорю довелося і в розвідку ходити, і українських бійців з оточення виводити…
Коли російські частини оточили Новоазовськ, сили АТО були змушені покинути місто. Та декілька десятків українських воїнів залишились в оточенні. Ігор Попадюк разом із комбатом та ще одним бійцем на двох автомобілях поїхали за ними. Під щільним вогнем противника їм вдалося вклинитися в утворений «котел» й забрати хлопців. На щастя, всі вижили.
Відтоді Ігор так і залишився на Донбасі, тільки батальйон із часом змінив на той, що йому ближчий за духом, адже завжди мріяв служити в морській піхоті.
— Хочеться встигнути багато зробити, доки не піду на пенсію, — ділиться думками Ігор. — Одне можу сказати точно: мої бійці бордюри не фарбуватимуть. Морська піхота — еліта Військово-Морських Сил країни. Колись це були просто слова, та їхнє значення всі зрозуміли тільки з початком війни. Ми повинні бути готовими крок за кроком відвоювати українські землі. Двійок на фронті не ставлять, тут платиш за помилки життям. Для мене найважливіше — зберегти людей, за яких я відповідаю. Кожна втрата — особиста трагедія. До цього людина не може звикнути. Саме тому вона і називається людиною.
І хоча з технікою в батальйоні зараз не все ідеально, «Монгол» прекрасно розуміє економічну ситуацію в країні та не нарікає:
— Батальйон формувався практично з нуля, тож без труднощів не обходиться. Головне, що нас чують. Керівництво приїжджає не так перевірити і розкритикувати, як допомогти і намітити спільний план дій.
Ігор пишається колективом, де практично кожен морпіх може похвалитися державними нагородами. Втім і з особовим складом є певні проблеми.
— Бувають ситуації, коли хочеться передати палкий «привіт» військкоматам. Поки ми не піднімемо планку відбору, доти не перестанемо отримувати лоботрясів. Я нікого не змушую виконувати те чи інше завдання. Не хочеш? Немає питань — іди в інший підрозділ. Хочеш бути в морській піхоті? Тоді складай тести, іспит з фізичної підготовки…
Питання із зловживанням алкоголем комбат вирішив дуже швидко і кардинально. У нього алкоголь найдорожчий в країні. 100 грамів коштують кілька тисяч гривень. Не стримався? Залишаєшся без частини виплат!
— Так вдалося зекономити чимало державних коштів, а це придбання амуніції, техніки, житла. Одного покарано по заслузі, решта — бояться. Та останнім часом таких прикладів дедалі менше, і все більше зустрічається тих, кому ти довіряєш своє життя. На війні між людьми зав’язуються стосунки нового типу, з якими не може порівнятися колишня дружба в тилу.
— Зафрендиш мене у «Фейсбуці», — каже наостанок комбат. Два світи — де супротивника банять і де накривають мінами — раптом перетинаються. І ти сидиш на перетині цих світів і чекаєш: напише новий «друг» сьогодні статус у «Фейсбуці» чи ні…
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ