Протез на ногу і вперед — на війну!

0
459

Зараз Олександру Сарабуну під силу будь-яке завдання,  він веде активне життя, працює, зустрічається з друзями, долучається до волонтерських проектів.
Відеоролики про те, як Олександр Сарабун із позивним «Вінниця» копає картоплю, віджимається, плаває, майстерно застрибує на «броню», набирають в інтернет-мережі не одну сотню переглядів. Адже все це чоловік робить із незручним, на перший погляд, протезом. В Олександра не було відчуття непотрібності після втрати ноги в Іловайську, він не розмірковував про несправедливість буття і не нервував. У нього просто не було на це часу! Потрібно було швидко поставити протез, пройти курс реабілітації і повернутися на передову. «Ще не навоювався?» — запитували рідні. Та саме на фронті Олександр почувається у своїй стихії.
Зараз чоловік вже повернувся до мирного життя. Він регулярно ходить до спортзалу, їздить із волонтерами в район АТО, бере участь в акції «Сила нації». Чоловік кожною своєю дією доводить, що не є немічним. І хоча перед тим, як йти на війну, Олександр найбільше боявся саме втратити ноги, він зовсім не шкодує, що пішов воювати.
— Немає людей, які не можуть, є ті, хто не хоче, — розповідає Олександр Сарабун. — Звісно, жоден протез повністю ногу не замінить. Та зараз мені під силу практично будь-яке завдання, я живу активним життям, працюю, зустрічаюсь із друзями, долучаюсь до волонтерських проектів. Відчуття того, що ти потрібен, діє ефективніше за будь-які знеболювальні. Калікою мене точно ніхто не назве.
Під час іловайських подій він був командиром відділення розвідки батальйону «Донбас». Каже, що тоді все відбувалося, ніби у фільмі жахів. Чоловік згадує, як усе горіло — і техніка, і люди.
— Наш автомобіль йшов четвертим у колоні, а попередні прицільно підбивали один за одним. Я встиг вистрибнути, КрАЗ, в якому ми їхали, підірвали. За мить снарядом розірвало ногу. Почалась сильна кровотеча. Двох побратимів, які були зі мною в машині, розстріляли. Хтось відтягнув мене і поклав під дерево. Я нашвидкуруч перебинтував ногу, підбігли дівчата-медсестри і наклали шину, вкололи знеболювальне. І я продовжив воювати — взяв кулемет, відстрілювався… Потім було кілька днів полону, обмін на полонених, та я того майже не пам’ятаю, був практично непритомний увесь цей час. Повернувся до тями в госпіталі Дніпропетровська, мені дали підписати згоду на ампутацію. От тоді я й вирішив, що виживу на зло ворогу і обов’язково повернуся в район АТО.
Олександру пощастило. Він опинився серед тих, хто завдяки волонтерській програмі потрапив на реабілітацію в Австрію. Коли закордонні фахівці здивовано запитали: «Фантастично! Де вам такий якісний протез зробили?», чоловік гордо відповів: «Мейд ін Юкрейн».
— Вони не повірили. Кажуть: «Та не може бути! У нас такі не роблять». А це у рідній Вінниці зроблений протез. У ньому я і продовжив уже «свою особисту» війну з окупантами. Насправді реабілітація в Австрії дала дуже багато. Вона в кілька разів пришвидшила процес повернення до повноцінного життя.
Своїм поверненням на фронт після ампутації чоловік зобов’язаний начальнику штабу батальйону «Донбас-Україна», який знайшов можливість поставити його у стрій.
— Звісно, падав багато разів. Та мене відразу попередили, що жодних попусків не буде: носитиму зброю та бронежилет, сидітиму в окопах тощо. Коли до мене підбігали підняти, комбат одразу робив зауваження: «Нехай сам. Він же воїн». Потихеньку палиця ставала непотрібною, я ходив дедалі швидше, їздив на стрільби, навчився залазити на БМП. За чотири місяці поїхав до столиці й поміняв протез.
На той момент Олександр був єдиним українцем, хто пішов воювати на протезі. Іноземець, який захищав Україну в одному батальйоні з «Вінницею», був вкрай здивований: «Як це? Без ноги? Прийшов на фронт?» Він навіть знімав Олександра на відео і відправляв ролики знайомим.
— Дуже вдячний побратимам, що я відчував себе абсолютно повноцінним воїном. Обстріли та провокації були постійно, тож активнішу реабілітацію важко уявити. Єдине, що форму доводилося часто змінювати, через падіння вона швидко псувалася.
Пораненого нагородили орденом «За мужність», «За Іловайськ», медаллю «За жертовність» і надали йому квартиру в Могильові-Подільському. Щоправда, на п’ятому поверсі багатоповерхівки без ліфта. Та воїн лиш віджартовується: щоденні тренування корисні для здоров’я.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ