Кінорежисер Єва Нейман: «Займатися соціальними мотивами — справа вдячна, але мене туди не тягне»

0
541

 

Я так і не збагнув, чому перед розмовою з цією вишуканою тендітною художницею організатори інтерв’ю, як у жодному іншому разі, попереджали, що розмова може й не скластися. Чому? Вона не любить говорити розлогими загальними фразами? А хтось справді скучає за ними? Не хоче виставляти себе актуальною і злободенною? Та хіба щирість — це щось погане? Не виказує особливого захоплення від перспективи поспілкуватися з нашим братом? То, може, в тому, передовсім, заслуга нашого цеху?

А склалася розмова чи не склалася — вирішуйте самі.

— Пані Єво, зазвичай вас представляють як німецько-українського режисера. При цьому всі ваші стрічки російськомовні. Отже, німецький, український чи російський: що переважає?

— Напевне, я передовсім український режисер. Бо знімаю тут, в Україні, хочу знімати тут, і всі мої стрічки, починаючи зі студентських короткометражок, знімала тут.

— Чи правильно буде сказати, що Україна — це для вас передусім Одеса?

— Ні, це не зовсім так. Дуже люблю Одесу. Але Україна для мене — це не лише Одеса. Люблю Запоріжжя, острів Хортицю. Загалом усе, що знаю про Україну, люблю.

Народилася в Запоріжжі, росла там до 19 років. До речі, тато одного разу прочитав моє інтерв’ю, де я начебто кажу, що народилася в Запоріжжі, а всі мої предки з Одеси. Не пригадую: невже таке говорила? Йому було дуже прикро. Так, в Одесі в мене багато родичів, але тато народився в Москві, мама — в Мелітополі. Так склалося, що найліпше почуваюся саме в Одесі. У мене є особиста прив’язка до міста. Тут справді живуть рідні, либонь, найближчі після батьків і за ступенем спорідненості, і за стосунками.

— Де ви більше живете — в Одесі чи Німеччині?

— Залежить від того, чи є робота в Одесі. Нині є конкретний проект, над яким працюю. 2 травня 2014-го, коли в Одесі сталася трагедія, саме була у місті, знімала фільм «Пісня пісень».

— Попередня ваша стрічка «Дім з башточкою» знято за кілька років до тієї драми, яка триває в Україні й досі. Там про війну. Чи цей фільм нині має вигляд своєрідного, хай навіть мимовільного пророцтва?

— Ні, звісно.

— У вас не виникало бажання знімати про те, що відбувається на наших очах?

— Не вважаю себе спроможною до цього підходити. Я для цього не кваліфікована. Звісно, в мене є власна думка, але це не означає, що я готова її публікувати, ділитися нею, усвідомлюючи, яка за цим відповідальність. Не дистанціююся. Просто не роблю про це кіно, розумієте? Не займаюся соціальною критикою — ніколи. Навіть коли робила документальне кіно про безпритульних, не займалася соціальною критикою.

— А чим займаєтеся?

— Намагаюся займатися мистецтвом. Не декоративним маю на увазі. Люди чомусь недооцінюють таке поняття, як мистецтво. Їм здається, що коли в ньому не буде достатньо соціальних, політичних, психологічних ниточок, то це наче й не рахується, це квіточки. Вважаю, що рахується, що глибину можна і треба собі дозволити не в соціальних мотивах. Хоч займатися соціальними мотивами — то справа вдячна. Більше шансів знайти і глядача, і співрозмовника, і фінансування. Але мене туди не тягне.

— Гадаю, ви недооцінюєте свою роль у плані впливу на соціум.

— Вважаю, що в кожного художника, в кожної людини, яка публікується, дуже велика відповідальність у соціальному плані також. І я тут не виняток. Але якщо мій вплив взагалі можливий, то він може бути, навіть якщо я сама не акцентую на соціальних темах. Тож коли про «Дім з башточкою» кажуть, що то критика радянської дійсності, я цього не мала на увазі. Якщо комусь так подобається, когось це надихає — то й добре. Гарні чи погані його герої — теж залишаю глядачеві: як він вважає за потрібне, так нехай і тлумачить.

— Стрічка чорно-біла. Це стилізація під старе кіно?

— Ні, це не стилізація. Таким є художнє вирішення. Мені і оператору це здалося єдино правильним.

— Якби мені хтось сказав, що стрічку зняв у 1970—1980-х хтось із тодішніх майстрів, то я повірив би.

— На тих показах, де я була і зустрічалася з публікою, помітила, що мій глядач — це звичайні люди різного віку, які просто приходять у кіно, бо люблять його, без претензій на знання, скажімо, арт-хаузу. І в мене є шанс такого глядача отримати. А серед критиків, журналістів, людей, які вважають себе просунутими в сенсі розуміння кіномистецтва, у мене небагато шансів, як мені здається.

— А я зауважив іншу ситуацію. В Одесі майже кожна інтелігентна людина знає, хто така Єва Ней­ман, але це зовсім не означає, що вона бачила бодай один ваш фільм. При цьому є чимало тих, хто вважає вашу творчість близькою саме до арт-хаузу.

— Не переймалася цим питанням. Мені, щиро кажучи, не важливо, як мене називають.

— Може, річ у тім, що попри неодноразові ваші заперечення, з вас роблять другу Кіру Муратову і від початку мають цю налаштованість: якщо Єва Нейман, то це щось у стилі Кіри Муратової?

 — Кіра Муратова — чудовий режисер, у неї є чого вчитися. Я, либонь, так і робила. Але ми зовсім з різного тіста. Вона людина, варта всілякого захоплення, і як особистість, і як художник. Я дуже рада, що мені випало бути з нею знайомою і бачити, як вона працює. Я дуже ціную цей факт в моєму житті.

Але як режисер я йду своєю дорогою. Проте в усіх журналістів, з якими спілкувалася, виникає запитання про Кіру Муратову. Я колись припустилася помилки і бурхливо відреагувала на те, що нас порівнюють. І журналісти це підхопили: що в газетах написано, про це й говоримо. І тому зазвичай відмовляюся від інтерв’ю.

— Дозвольте запитати про іншу людину, з якою тісно пов’язана ваша творчість. Дві з трьох ваших повнометражних стрічок знято за творами Фрідріха Горенштейна. Ви були з ним особисто знайомі?

— Це було одне з найяскравіших знайомств у моєму житті. Це коштовність у моїй пам’яті. Вважаю його надзвичайно цікавим письменником. Насправді небагатьох письменників так високо ціную, як Горенштейна. Він пише фактично готовими кадрами — моя справа була розшифрувати кожне його слово. Оповідання «Дім з башточкою» — шедевр. Воно живило мене, виховувало, вело в художньому сенсі. Здавалося, що коли займатимусь цим матеріалом, ростиму. На це сподівалася.

— Плануєте ще щось знімати за творами Горенштейна?

— Поки що в мене інші плани.

— Не поділитеся?

— Хочемо знімати детектив.

— У вас же нічого подібного не було?

— Тепер буде. Напевне, це теж стане своєрідним дебютом.

Іван ШЕВЧУК

Досьє

Єва НЕЙМАН. Народилась 1974 року в Запоріжжі. Навчалася в Запорізькому державному університеті на факультеті психології і соціальної педагогіки. 1993 року емігрувала до Німеччини. Навчалася в Німецькій академії кіно та телебачення в Берліні. Працювала стажистом режисера у Кіри Муратової на зйомках фільму «Другорядні люди».

Перший повнометражний фільм «Біля річки» зняла 2007 року на Одеській кіностудії. На Міжнародному кінофестивалі в Лагове (Польща) стрічка здобула срібну нагороду.

Остання на цей час робота Єви Нейман «Пісня пісень» (2015) заснована на однойменному ліричному творі Шолом-Алейхема. Ця стрічка здобула призи журі за найкращий фільм на Одеському міжнародному кінофестивалі у міжнародному й національному конкурсах. На наступному Одеському кінофорумі 2016 року Єва сама була у складі журі Міжнародної конкурсної програми ОМКФ, а поза конкурсом демонстрували її фільм «Дім з башточкою» (прем’єра 2012 року), раніше удостоєний нагород на міжнародних кінофестивалях у Карлових Варах і Таллінні.