Що спадає на думку в екстремальних ситуаціях

0
634

«Народна армія» продовжує збирати спогади про найекстремальніші ситуації в житті військовослужбовців. Цього разу — слово нашим тендітним, але мужнім дівчатам.

Лариса Гайдаш, «Лиса», командир міномета:
«Мар’їнка, серпень 2016-го, по полудню.
— Хлопці — на укріплення інженерних споруд. «Лиса»! Ти зі своїми — на прикритті. Сьогодні як ніколи знахабнів снайпер. За потреби міняйте позицію. Тільки намагайтеся не ламати гілки. І пам’ятайте, якщо падає за 150 метрів від вас, то напевно не влучить, — сивочубий командир усміхнувся й вийшов зі «штабу».
А я, зніяковіла та розгублена, стою й гадаю: «Це ж перше завдання в ролі навідника міномета. Хоч би не схибити»…
Перебіжками прямуємо до підготовленої позиції. Подекуди зріст не дає змоги зігнутися ще нижче, але робимо все на межі можливого. І, напевно, здалеку це має вигляд як похід карликів, але ми на те не зважаємо. Піднімеш голову — і все…
Закріпилися. «Побіжним — 10. Вогонь!» — «Вогонь. Прийнято». Хоч би не схибити. Так, відстань до ворога — 300 метрів. Недалеко. Навіть чути, як вони там щось гугнявлять. «Постріл!» — перші міни акуратненько лягли по снайперських засідках ворога. У повітрі запахло порохом. Саме запахло. За кілька хвилин над головами пролітають гранати з АГС. Ми щосили втискаємося в землю. Чекаємо на потужнішу реакцію. «А вона не забарилася. Он уже свистять снаряди із САУ», — тільки встигла подумати, як за кількасот метрів від нас земля, нашпигована осколками, розлітається навсібіч. Поруч не встигла заховатися автівка. Без коліс тепер… На самих дисках.
«Як хлопці там відновлюють окоп? Голови ж не можна підняти!» — подумалося.
Сонце пече нещадно. Каска й броник за кілька годин встигли просякнути потом. Уже й портупея мокра. Про воду навіть думати немає коли. «Побіжним — 10. Вогонь!» — «Вогонь. Прийнято». Спокійно наводжу на ціль. «Постріл!» — іще відлунює у вухах, але міна вже встигає знищити ще одну позицію.
Вісім безперервних годин бою минули без втрат із нашого боку, чого не можна сказати про ворога. Як результат — 60 мін 82-го калібру добряче пошматували позиції противника. Стомлено збираємо провіант і поволі сунемо «додому». Місяць освітлює шлях, а в повітрі — запах вогнища: віддалік догорає ділянка степу, куди влучив ворожий 152-й…
«Треба набрати сестру, хвилюється», — нагадую собі.
«Як ти там? Як перші дні? Страшно?» — «Іро! Що для тебе щастя?» — «Хм… Щастя в кожного своє. Нескінченна купа смаколиків, солодощів…» — «Та ні. Щастя — це коли після напруженого бою чуєш у рації: «Відбій. Відпочиваємо. Спостерігаємо», ідеш у свою «хатинку» й нарешті знімаєш берці. Навіть не броник, а саме взуття. Оце, Іро, моє щастя!»

«Мілка», снайпер:
«Металіст, червень 2014-го.
День спекотний. Сонце в зеніті. На мені, крім форми та зброї, — купа різного, але потрібного обмундирування. Ти не просто плануєш узяти щось із собою, а щойно прокинувся о четвертій-шостій ранку, відразу надягаєш усе на себе за максимумом: броник, розвантажку з боєприпасами, рюкзак із мінімальним запасом речей та харчів, зручні берці. На тобі обов’язково мають бути зручні берці. «В оцьому всьому мене зможе підняти тільки атлет-важковаговик», — подумки усміхаюсь і з товаришами вирушаю на завдання.
Ідемо дорогою до Металіста. По обидва боки — зеленка. Командир попереду, поруч зі мною ще кілька бійців.
— Ану, зачекайте! Усім — тихо. Ви бачите? Що то таке? — запитав командир і показав на дорогу. Ми зупинилися.
На асфальті раз по раз виграють мініатюрні «фонтанчики». Навколо тиша. Тільки ледь чути «піу-піу». Далі, за кілька десятків метрів від нас, стоїть швидка допомога. Відчинені двері, усередині нікого не видно. Підходимо ближче. Бачимо медика, який сидить у кущах. Питаємо, що сталося.
— Ви що, не бачите? Cнайпер стріляє! Безстрашні чи маєте кілька життів? — застерігає він.
Важко передати швидкість, з якою ми влетіли в посадку. Обстріл посилився. І для нас почалася дуже весела пригода — пересування зеленкою, дикими чагарниками, через колючки. Не думала, що можна так любити свою землю. Ніколи й не помічала, наскільки цікавим може бути ґрунт, оці різноманітні комашки в травичці, різні рослинки. Тоді це було єдине, що ти можеш бачити, поки над головою свистять кулі.
Отак, поповзом, вивчаючи живність і рослинність на землі, ми й добралися до точки збору.
Командир проінструктував:
— «Мілка» з «Доком»! Треба повернутися й забрати ще одну групу. Ідіть тим же шляхом.
Туди ми дійшли без пригод. Забрали бійців. Повертаємося. По дорозі вже щодуху мчать наші «вісімдесятки». Ми проходимо позаду них, але повідомити, що то свої, змоги немає: у кожного, як на зло, розрядилася рація. Якоїсь миті почався цілковитий хаос. «Дорогу добре видно з Металіста. А позаду — група людей, яких треба зберегти. Танк крутить гарматою у наш бік. І зрештою вони вже думають, що поряд нікого немає… Побачать — покладуть одразу. Щось потрібно робити, якось повідомити. Але як?» Думки випереджали одна одну.
Бачу, між нами й танками сидить хлопець у шанці. Підходжу.
— Твої? — питаю.
— Так, але зв’язку з ними немає. Батарея сіла.
Нічого не залишається: біжу через прострілювану дорогу: «Мені пощастить, не поцілять, і все буде добре». Стукаю по броні:
— Хлопці, у вас нема зв’язку з іншими. Не стріляйте! Позаду свої йдуть.
З люка вигулькнуло здивоване обличчя, на якому так і читалося: «Як ти так непомітно підійшла?»
Бігти назад через дорогу було страшніше. Але адреналін зробив своє. І ми рушили далі. У цей час танкісти влупили по ворожих позиціях. Зовсім поряд на висоті 150 метрів від землі пролетіла наша авіація. Обстріляла схованки противника, розвернулася й полетіла назад. Поки вони стріляли, ми встигли дістатися до своїх. Зайняли територію на Металісті та облаштували блокпост.
«Таке відчуття, що минув тиждень. Але минуло всього лише кілька годин. Проте яких насичених!» — подумала я, зняла важезне обмундирування й відкрила баночку сардин. Шматок риби не ліз у горло… Хотілося вже якомога швидше зайти в Луганськ… до наступної порції сардин!»

Людмила Очеретня, «Ромашка», кухар:
«Кримське. Лютий 2017-го.
— Хлооопці! Обідати! — кричу бійцям і якраз закінчую готувати майонез до салату.
У відповідь несподіване:
— Усі в укриття! «Стодвадцяті»!
На півдорозі до кухні бійці щодуху біжать назад, до БМП. «Що за напасть? Тільки ж доварилося все», — думаю, а сама швиденько накриваю кришками каструлі із борщем і пловом. У сусідню будівлю влітає перший снаряд. Потужний вибух нас також добряче хитнув. Зі стелі посипалася штукатурка.
«Хоч би не влучило в кухню. Засипле осколками, поперевертає все. Знову варити. А бійці голодні», — думаю і вибігаю з приміщення й через кілька метрів залітаю в бліндаж. Звідусіль біжать бійці. Хтось до нас, командири, навпаки, у будівлю — вирішувати стосовно вогневої відповіді.
Усі швиденько розмістилися. Добре хоч панікерів немає. «Боже, за 14 років служби оце вперше вчасно не нагодувала бійців. І все через ті кляті обстріли», — майнуло в голові. Стрілянина потроху вщухає. Хлопці один за одним вибігають із бліндажа й витягують міномет. «О, зараз дадуть жару!» — кажу сама собі.
Певний час ми ще сидимо в укритті. Коли ж ворог угамувався, потихеньку вийшли надвір. Сусідній будинок став тепер трикутним. Я щодуху побігла у свою кухоньку. Весь посуд покрито товстенним шаром пилюки й штукатурки, але цілий та неушкоджений.
«Це ж як пощастило! Навіть не пошкрябано!» — зраділа я. Акуратно відкинула кришку першої каструлі. Усі рецептори заповнив ароматний борщ. «Навіть не встиг захолонути», — здивувалася й вигулькнула з приміщення:
— То що, хлопці, обідати?»
Записала Ярослава ЗОРІНА