«Коли прийшов до тями, медики мені аплодували»

0
542

Спецпризначенець Олександр Дарморос під час виконання бойового завдання втратив зір та ногу, але ні на мить не полишає надії повернутися до повноцінного життя.
— Хено, будь чемною: привітайся! — бадьоро віддає команду золотистому ретриверу мій співрозмовник.
Чотирилапа красуня, здавалося, тільки й чекала можливості показати себе в усій красі. Манірно подає лапу, ластиться, просить її погладити, і якоїсь миті ти забуваєш, із ким насправді спілкуєшся.
— Ось так завжди, ця лисиця нікого не залишає байдужим. Навіть коли медперсонал заходить у палату чи помічає нас на прогулянці, то спочатку вітається з нею, — жартома зітхає господар.
Так відбулось моє знайомство з надзвичайно мужньою та світлою людиною — Олександром Дарморосом. Він приїхав у ВМКЦ Південного регіону на плановий огляд до канадських хірургів і став справжньою зіркою як для медиків, так і для бійців, які там лікувалися. Його воля до життя й терплячість, з якою він іде до мети — повернути зір, справді надихає.
Олександр — колишній боєць 8-го полку спецпризначення. 2015 року його мобілізували. За спиною цього чоловіка три ротації й не одна успішна операція в найгарячіших районах Луганщини: Щастя, Станиця Луганська, Сизе, Кримське. І лише за кілька днів до демобілізації між ним і мрією про домашній затишок стала протипіхотна міна.
— Це сталося 25 березня 2016 року неподалік від Попасної. Разом із побратимами ми відійшли від розташування на кілька кілометрів, я йшов останнім. Одна мить — і суцільна темрява. Лише віддалені голоси товаришів час від часу спливали у свідомості. «Дякувати Богу, вони вціліли!» — останнє, про що я подумав тоді, — пригадує Олександр Дарморос.
Те, що він залишився живим, вважає справжньою удачею. Усе склалося так, ніби хтось дуже хотів, щоб Олександр повернувся. Можливо, допомогли мамині молитви?.. Напередодні його група змінила місце розташування, і поруч був підрозділ, у якому діяла швидка, яка й довезла до Бахмута бійця, що стікав кров’ю. До того ж, коли сталася трагедія, він мав бути сам, але хлопці останньої миті вирішили піти з ним. Іще однією випадковістю стала присутність в їхньому підрозділі медика-волонтерки «Тайри», яка приїхала до них того дня. Під час транспортування пораненого вона зупиняла кровотечу, стабілізувала тиск, який стрімко падав, і ставила крапельниці. Саме завдяки цим збігам обставин Олександр дістав шанс на життя.
У Бахмуті Олександрові ампутували ногу, потім переправили його в Дніпро. Там він чотири дні був непритомний. Лікарі не обнадіювали рідних і не надто вірили, що той одужає, але чоловік таки прийшов до тями.
— Пам’ятаю, як відчув сильний біль, усвідомив, що не болить лише ліва нога, — як з’ясувалося, її вже не було. Спробував підвестися й відчув, що хтось плескає в долоні. Виявилося, що, коли прийшов до тями, медики мені аплодували й вітали з поверненням. А я думав тільки про те, чого навкруги суцільна темрява? — розповідає Олександр.
Унаслідок підриву він утратив ногу та ліве око, було дуже понівечено щелепу й роздроблено кістки тазу. З Дніпра бійця перевезли в Київський військовий госпіталь, де йому робили операцію за операцією. Коли ж українські медики зробили все, що змогли, Олександр вирішив спробувати відновити зір за кордоном і полетів в Америку. Це стало можливим завдяки волонтерам фонду Revived Soldiers Ukraine.
— Олександр тримався дуже мужньо. Навіть тоді, коли відомі офтальмологи один за одним оголошували невтішні вироки, він продовжував вірити, що завдяки сучасним технологіям іще матиме змогу бачити. Це надихало, і ми намагалися зробити все можливе, щоб Сашко одужав. Спочатку наша Аня Турчин вибила безкоштовно в Binsons Clinic звичайний протез, а згодом, завдячуючи громаді міста Детройта, ми оплатили спортивний протез ноги, який коштував майже 8 тис. доларів. Окрім того, у січні цього року йому безкоштовно зробили операцію з реконструкції обличчя. Американський хірург виконав усе бездоганно, і тепер Олександру не загрожує деформування обличчя, — розповідає президент благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine Ірина Ващук.
До речі, операцію з відновлення структури обличчя планували досить довго. Вона мала тривати понад 12 годин, і на місце відсутньої кістки мали вставляти частину кістки з ноги, підлаштовувати її до обличчя, надавати певної форми, але волонтери замовили в інженерному бюро в Детройті сучасний імплант. Упродовж двох місяців найкращі спеціалісти розробляли його, а потім роздрукували на 3D принтері. Тож після п’ятигодинної операції Олександр отримав нове лице.
За словами Дармороса, хоча він майже два роки перебував у чужій країні, жодного разу не почувався самотнім. Поруч завжди були ті, що переймалися його долею. Наприклад, він дуже вдячний родині Зубарів, яка абсолютно безкоштовно надала йому на весь час лікування (а це півтора року) будинок, а також Андрієві Синютку. Цей молодий скромний хлопець допоміг уже не одному нашому військовому, от і Олександра взяв під своє крило в Детройті й забезпечив його всім необхідним.
Також завдяки волонтерам стала можливою чотиритижнева реабілітація в спеціалізованій школі собак-поводирів у місті Колумбус, штат Огайо. Там він вчився пристосовуватися до життя в темряві за допомогою чотирилапого помічника. Весь цей час Олександр займався з Хеною, звикав до неї, а вона — до нього. Можливо, саме тоді чоловік і прийняв її, адже йому й раніше пропонували собаку-поводиря, але він не хотів і чути про це. Гадав, що таким чином він прийме й те, що назавжди залишиться сліпим. Тільки із часом зрозумів: надію ніхто в нього не забере, а сьогодні треба вчитися жити зі своїми травмами. Так Хена стала членом родини та його очима.
— Це не тільки мої очі, — каже Олександр, погладжуючи непосидючу красуню, — це і мої вуха, і моя захисниця, і друг. За той час, що ми разом, вона стала частиною мого буття.
А Хена, немов зрозуміла, що мова про неї, виструнчилася й з вдячністю лизнула руку господаря.
Промінцем надії на відновлення зору стала стаття з Каліфорнійського університету про біонічні очі, яку нашому бійцеві надіслав лікар Рональд Джентіле з відомої клініки Mount Sinay. «Це ваш єдиний шанс», — заявив він, і Олександр вирішив його не втрачати. Тож на сьогодні чоловік перебуває в американській базі даних претендентів на біонічні очі, які ще в процесі розробки. В Одесі йому зробили операцію з відновлення повік і вставили протези очей, які, до речі, волонтери змогли знайти для нього менш ніж за день.
— Я був вражений такою оперативністю й гостинністю. Коли постало питання про моє розміщення в госпіталі, адже з Хеною нам потрібні певні умови, то не те що заперечень не виникло, а й за наказом начальника ВМКЦ Південного регіону нам було надано чи не найкращу палату. Таких умов і в Америці не знайдеш, — каже чоловік. — Узагалі я захоплююся нашими лікарями. Пам’ятаю, у США медики дивувалися професійності хірургів, які мене до цього оперували, і запитували, у якому штаті є такі фахівці. Я гордо відповідав, що в Україні.
Наталія ЗАДВЕРНЯК