Заслужений артист України Олег Волощенко: «Давайте створювати історію тут і зараз»

0
612

Харизматичний та надзвичайно активний, він уособлює на кіноекранах мужніх і безстрашних воїнів.

Олег Волощенко — актор Film.UA Group та Кам’янського академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки, заслужений артист України — останнім часом активно знімається у фільмах знакових українських режисерів. 

 

Олег розповідає, зокрема, про свою першу головну роль у кіно — богатиря зі «Сторожової застави», яка стала для нього доленосною. А також про нові фільми «Позивний Бандерас» і «Захар Беркут»

Ми на своїй землі! Вистоїмо!

— Олеже, вас всі знають як Іллю Муромця з фільму-фентезі «Сторожова застава». Як вам живеться з новою славою, чи впізнають на вулицях? Ваш образ у реальному житті кардинально відрізнявся від екранного. 

— Одразу пригадав історію, яка трапилась нещодавно на репетиції проекту «Захар Беркут». Репетиція проходила на Film.UA, на локації під назвою «Застава» — це фортеця, що була спеціально побудована для фільму «Сторожова застава». Ми там проводили репетиції каскадерських постановочних боїв. І в цей час проходила екскурсія для школярів. Екскурсовод підводить групу до мене і каже: «Ось, діти, познайомтеся — це Ілля Муромець!» Потрібно було бачити їхню реакцію (сміється). 

Я ж стою лисий, пітний, тримаю в руках тренувальний меч — вони здивовано дивляться на мене з недорозумінням і німим запитанням: «Тітонько, що ви кажете, який Ілля Муромець?» Екскурсовод спробувала пояснити, що у фільмі був грим, інші костюми, але діти повірили лише після того, як я викрикнув: «Ми на своїй землі! Вистоїмо!» І тоді вони вже зраділи, побігли фотографуватися, робити селфі. 

І це класно. Вважаю, що це вищий пілотаж. Найкращий комплімент, який може почути актор, — коли глядачі кажуть: «Тебе не впізнати в цій ролі». Заради такого все і відбувається. Що магія кіно, що магія театру — це перевтілення! Таким, як ти є справжній, — ти можеш бути за кулісами, за кадром, а тут давайте розмовляти мовою мого персонажа.

— Над образом Іллі Муромця дуже чудово попрацювали гримери і костюмери. Але ж цього було б недостатньо без майстерності перевтілення. Наскільки важко і цікаво вам було готуватися до ролі? 

— Про акторську кухню можна довго розказувати, адже у кожного свої «фішки», свої способи входити в образ, у роль. Хтось іде від внутрішнього, хтось від зовнішнього. Мені важливо відчути персонажа. Коли побачив себе в дзеркалі у гримі й костюмі — не впізнав. Саме це дало мені потужний поштовх, щоб далі починати творити. Народження образу — це певна хімія, тут задіяні якісь інші сфери. Звичайно, можна довго говорити про техніку. Але для мене творчість — це завжди магія.

Команда мрії

— Як відбувалася взаємодія з партнерами на майданчику? Адже у фільмі було три богатирі, й кожен — дуже колоритний, одночасно вони й доповнюють одне одного!.. 

— Ми досить швидко потоваришували. І з Олександром Комаровим (виконавцем ролі Добрині), і з Романом Луцьким (виконавцем ролі Олешка) — він мій найліпший кінодруг, і взагалі друг по життю, якого я обожнюю як актора і як людину. Ми всі досить швидко знайшли спільну мову. 

 

Досить часто, спілкуючись зі своїми колегами, зазначали, що на «Сторожовій заставі» була унікальна команда. Ми її називали Dream team, тобто команда мрії. Адже все дійсно було на високому рівні, й перш за все людське, дбайливе ставлення один до одного. Звичайно ж, були також і проколи, і зриви, але у всіх було натхнення. Чесно кажучи, таке дуже рідко зустрічається.

— Ви сказали про проколи та зриви. Можливо, розкажете про якусь ситуацію?

— Це звичайні робочі моменти, тим паче, коли зміни тривали по вісімнадцять годин і робочий день непомітно переходив у ніч — усі валилися з ніг від перевтоми. Зазвичай «кінокухня» саме така. 

— Напевно, потрібно «горіти» своєю справою, щоб витримувати такі навантаження і такий робочий графік?

— Так, цей запал на знімальному майданчику захоплював усіх: починаючи від обслуговуючого персоналу, техніків, і завершуючи, звичайно ж, творчою групою — всі там днювали й ночували. Ми щодня були на зйомках і взаємодіяли одне з одним. Як правило, кожен відповідає за свій «департамент» і все. Коли працювали над «Сторожовою заставою», усім було цікаво, що і як відбувається. Кожен був готовий допомагати і брати участь в усіх етапах виробництва. Хотілося б, щоб так скрізь відбувалося.

Театр — це телескоп, а кіно — це мікроскоп

— Ви досвідчений актор театру. Роль у «Сторожовій заставі» — одна з перших ролей у кіно.

— Це моя перша головна роль у повнометражному кіно. Вдячний долі та багатьом людям, які до цього причетні, насамперед Алі Самойленко — дивовижній кастинг-директорці та людині, яка мене «знайшла» та повірила в мене. Роль Іллі Муромця стала для мене, можна сказати, сакральною в акторській долі.

— Після цього вас почали активно запрошувати режисери в кіно. Що більше подобається, що ближче до душі — робота у театрі чи кіно? 

— Мені важко виділити одне чи інше. Це два паралельні Всесвіти. Нині я вже не уявляю себе без кіно, але й не уявляю себе без театру. Одна справа стояти на сцені перед тисячним залом і «вмирати», а інша справа — стояти на майданчику перед камерою, коли видно кожен твій подих. Якщо сказати образно: театр — це телескоп, а кіно — це мікроскоп. Для себе так визначив спосіб існування у цих видах мистецтва.

Переживаєш кайф, виходячи на сцену, коли понад дві години відчуваєш, що всі ці очі належать тільки тобі. Або ти їх, або вони тебе. Адже всі глядачі в залі — це не кожна окрема особистість, це щось ніби великого людського моря, яке дихає в такт із тобою — такі відчуття неможливо передати. Ти розумієш, що в будь-який момент можеш їх змусити плакати, сміятись, і знаєш, коли саме це трапиться — таке хвилююче передчуття. Але для цього на сцені потрібно вмирати не на сто, а на сто один відсоток. Лише будучи щирим — як у кіно, так і на сцені, — можливо заслужити любов глядача. Для мене це — аксіома та істина останньої інстанції.

— Як ви прийшли до акторства? Ви завжди мріяли грати на сцені, спілкуватися з глядачем чи це був такий собі поворот долі?

— Поворот долі — це саме те, що часто керує моїм життям, а за долею, звичайно, стоїть щось найвище. Якщо згадувати часи, коли я вступав до театрального, а це перші роки незалежності України, то тоді була важка фінансова ситуація в країні. Усі йшли вчитися на економістів і банкірів, а мене «смикнуло»: «Мамо, я артист!». Як в анекдоті: було у мами три сини — двоє розумних, а третій — актор (сміється). Через свій ви­бір анітрішечки не шкодую й не уявляю, чим би займався, якби не став артистом. 

Закінчивши вісім класів, зрозумів, що в школі мені далі робити нічого. Тим більше що у точних науках у мене був повний провал, зате гуманітарні науки любив, тож мав із них гарні оцінки. І тут ключове слово «любив», оскільки без любові досягти успіху в будь-якій професії неможливо. 

Коли люди йдуть на роботу зі «згаслими» обличчями — я їх не розумію. Тому, що для мене, коли я кажу собі: «Знову на роботу!» — говорю з таким натхненням, із такою радістю в душі, ніби йду на побачення до коханої жінки. 

Тож, напевно, все починається таки з любові. І моя зустріч з акторською професією відбулась у стінах Дніпропетровського театрального коле­джу, і це любов на все життя. У грудні минулого року «відзначав» ювілей — 20 років у професії!

— Ви озвучували мультфільм «Викрадена принцеса». 

— Так, незважаючи на те, що у мене був невеликий епізод, безмежно радий, що працював у цій команді й отримав багато задоволення від нового амплуа. Цей чудовий мультфільм було створено студією Animagrad.

У «Позивному Бандерасі» — командир спецназу

— Восени на великі екрани виходить фільм режисера Зази Буадзе «Позивний Бандерас» — історія про героїв сучасності: бійців російсько-української війни на сході України. Як відбувалися зйомки?

— Коли прослідкував градацію своїх кіноролей, зрозумів, що у мене всі ролі військові, і всі вони проходять через досить великий часовий відрізок. Починаючи з одинадцятого століття — Ілля Муромець. Потім був фільм «Тарас. Повернення», де я зіграв зовсім не героїчного персонажа, якого звали Стефан Фон Ферт — представника царської охорони, такого собі«царського КДБ-шника». 

У «Позивному Бандерасі» у мене роль уже нашого сучасника — командира спецназу капітана Коцюби. Але мало бути героєм на екрані чи в житті. Адже за геройством має стояти щось більше.

Що рухає цими героями? Наприклад, відтворення часів Іллі Муромця — це першу чергу епос, казка свого роду. Хоча для мене особисто він зовсім не казковий персонаж, а реальний. 

У «Бандерасі» мені було трішки складніше, адже ми не просто грали — ми показували те, що відбувається тут і зараз буквально за декільках сотень кілометрів від нас. Конкретніше, — події 2014 року на початку війни на Донбасі. Тому це було дуже відповідально й досить складно. 

 

Ми надзвичайно переживали, і я дуже вдячний долі та нашим продюсерам, військовим консультантам за те, що актори, які грали головні ролі, перед тим як увійти в кадр — пройшли справжню бойову підготовку. Причому ми не просто жили у казармі й учились розбирати «калаш», а й прожили декілька днів в умовах, у яких готують військовий спецназ. І я шалено вдячний такому досвіду. 

Не знаю, як би в іншому випадку я вийшов на знімальний майданчик і стояв поруч зі справжніми військовими. Адже цей фільм — «Позивний Бандерас» унікальний тим, що поруч із нами знімались справжні ветерани АТО, у тому числі й актори-ветерани — вони були у мене в підрозділі й повинні були виконувати мої накази, адже я грав їхнього командира.

Після такої підготовки на майданчик ми вийшли з вовчим оскалом, з набитими мозолями, запахом мазуту та пороху. Вважаю, що дуже важливо підходити до кожної ролі не просто ґрунтовно і кардинально, а «влізаючи в шкуру» того, кого ти будеш грати. 

Звичайно, не думаю, що Ентоні Хопкінс, знімаючись у «Мовчанні ягнят», робив щось подібне до того, чим жив його герой. Але, коли справа стосується таких правдивих, життєвих ситуацій і дуже болючих на сьогоднішній день, — просто необхідно «влазити в шкуру». Дуже сподіваюся, що нам усе вдалося. Тому запрошую всіх на прем’єру фільму «Позивний Бандерас» 11 жовтня — ми покажемо, що таке справжні герої.

— Як поставилися справжні військові до акторів, що зіграли їх у кіно? Наскільки вони вам повірили?

— Повернуся до дуже цікавої історії на майданчику. Ми знімали сцену кулачного бою «Беркута» з ВДВ-шником. П’ять годин під пекучим сонцем — це було дуже важко. Після бою до мене почали підходити хлопці, їх було сто чоловік масовки з солдатів запасу ВСУ, і запитували: «Слухай, а де ти служиш? Із якої ти частини?» Звичайно ж, відповідав, що я актор. Спершу не вірили… Згодом багато хто підходив, аби разом сфотографуватися. Дякували за реалістичність. 

Потім себе зловив на думці, що це, напевно, найкращий комплімент за всю мою акторську кар’єру. Адже тобі настільки повірили бійці, що вони навіть не зрозуміли, що ти не ветеран. Було круто. Ця переконливість на майданчику вже свідчила про те, що ми все правильно робимо.

— Чи вважаєте, що, знімаючи такі фільми і знімаючись у них, ви та ваші колеги таким чином підтримуєте хлопців на фронті й також ведете свою війну — інформаційну та культурну?!

— Усе дуже просто. В акторському існуванні неможливо відділяти особистість від професії і від громадянської позиції. Багато хто каже: «мистецтво поза політикою» чи «футбол поза політикою», і їдуть наші шість тисяч вболівальників дивитись чемпіонат світу до РФ. Не можна так, бо є якась відповідальність перед самим собою, й перед своєю совістю в першу чергу. 

Людина, яка не визначилась, хто він: хлопчик чи дівчинка, — це ще якось можна зрозуміти. Але коли ти не розумієш, хто ти за своїми переконаннями, — то навіщо живеш? Їх уже меншість, але, на жаль, вони ще є. Ті, хто мають таку позицію, — «страус у піску». 

Скажімо, проводимо акцію на підтримку Олега Сенцова, а дехто запитує: «Навіщо ти це робиш? Це ж політика! Актор повинен займатися мистецтвом!» Я займаюся мистецтвом — дві з половиною години давав людям мистецтво. А вже після закінчення спектаклю ми з однодумцями провели цю акцію. І в першу чергу слова були про свободу, про свободу творчої особистості. Адже пройшло сто-двісті років, як українці гнили в сибірських в’язницях і нічого з тих пір не змінилось. Насправді це відбувається тут і зараз. 

І, на жаль, «страуси» ще будуть. Думаю, що нам не варто звертати на них увагу, не варто боятися, а потрібно бути просто Українцем. Я розмовляю російською, можу й українською — не відчуваю ніякого дискомфорту й не бачу ніякого в цьому протиріччя. Але не хочу, щоб на мене показували пальцем за те, що я розмовляю російською мовою, адже з нею виріс. 

Щодо інформаційної війни — то так, я вже невиїзний, — на щастя, лише в бік Росії невиїзний. Що тут ще можна додати… Але це результат нашої боротьби. І я щасливий, що ми можемо дивитись світ, безперешкодно їздити до Європи. Хоча через економічну ситуацію в державі ще не всі, на жаль, можуть цим скористатися. Дай Бог, ситуація зміниться. У будь-якому випадку я — оптиміст!

— Зараз знімають «Захара Беркута» режисера Ахтема Сеітаблаєва. Розкажіть. 

— Багато я не можу розказати, оскільки це все ж таки ще конфіденційна інформація. Це перший такий дуже потужний проект, із залученням голлівудських зірок: Захара Беркута грає Роберт Патрік («Термінатор-2: Судний день», «Міцний горішок-2», «Останній кіногерой», «Ангели Чарлі-2»). Разом з Ахтемом Сеітаблаєвим  як співрежисер над стрічкою працює Джон Вінн. У зйомках візьме участь велика міжнародна акторська команда з України, США, Казахстану, Великобританії та Монголії. У проекті беруть участь українські артисти — і я цьому безмежно радий і щасливий, що це відбувається, що наш кінематограф добрався до такого рівня. Тому, дай Бог, все і надалі буде добре. Зйомки вже йдуть дуже активно, дуже яскраво. Сподіваюсь, що так само буде і на прем’єрі.

— Розкажіть про свою роль у фільмі «Захар Беркут».

— Граю цікавого, яскравого персонажа — вікінга Гарда — воєводи та охоронця боярина Тугара Вовка. Гард — кремезний та суворий найманець-вікінг, котрий пройшов крізь сотні битв, він вправний та безжальний воїн, якому повністю довіряє Тугар. Роль дійсно дуже крута, там шалений грим, неймовірні костюми — просто фантастика. Наші американські колеги в такому захваті від костюмів, що компліменти, які чують на майданчику наші художники по костюмах, дорогого варті.

— Коли планується прем’єра?

— Дати, звичайно ж, іще немає. Але це відбудеться вже у 2019 році. Знімальний процес плануємо закінчити у серпні. Робота дуже серйозна. Заявлений жанр — історичний екшн, знімається за однойменною знаменитою п’єсою Івана Франка. І це не просто світова література, а ще й наша історія.

 

Без віри і любові нічого не можливо. І якщо говорити про кіно — бажаю «сім футів під кілем» усім, хто з цим пов’язаний, повних залів і касових зборів. Глядачам бажаю появи дійсно яскравих українських зірок, бо це дуже необхідно і, думаю, всі за цим скучили. Давайте створювати історію тут і зараз. 

Софія РОЗУМЕНКО