Чотири роки як вічність

0
725

На Донбасі, в Костянтинівці, відзначили чергову річницю створення 90-го окремого десантноштурмового батальйону. Чотири роки невеликий проміжок часу, але коли слухаєш історію цього підрозділу, то вони здаються вічністю.
КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА
Батальйон формувався виключно з добровольців — одні прийшли до військкоматів просто з Майдану, інші полишили затишні домівки… Бо почалася війна.
Хлопці поселились у Костянтинівці в холодних цегляних приміщеннях. Налагодили опалення. Не вистачало одягу, взуття, харчів. Однак ці труднощі були ніщо у порівнянні з тим, що їх чекало у Донецькому аеропорту.
— Уявіть собі, їх двадцять дев’ятеро, а сховатися ніде, бо скрізь руїни: скло, бетон, залізо, — переповідає розповіді десантників актриса Герой України Ада Роговцева, на яку за любов до рідної землі у Росії відкрили кримінальну справу. — Було дуже холодно. Їсти їм не хотілося, лише мучила страшенна спрага. Хлопці відігрівали своїми тілами замерзлу воду в пляшках, аби випити ковток.
Вони до останнього захищали руїни ДАП. Перед Новим роком десантники відійшли на ротацію, а через кілька тижнів повернулися на передову. Багато хлопців загинуло під бетонними уламками ДАП, коли російські спецпризначенці підірвали термінал. Серед них командир десантників — старший лейтенант Іван Зубков.
УЗЯЛИ ВОГОНЬ НА СЕБЕ
Іван Зубков, ім’я якого носить батальйон, — один із найвідоміших героїв нинішньої війни. Він посмертно удостоєний звання Героя України, відзнаки Народний герой України, у Летичеві Хмельницької області на честь кіборга названо вулицю, його ім’я носить школа, в якій він навчався.
— Брат викликав вогонь на себе, а потім, поранений, залишився прикривати хлопців,— розповідає сестра Ірина Зубкова.— Аж через два місці його тіло дістали з-під бетонних уламків і поховали в українській землі.
Звання Героя посмертно присвоєне й Ігорю Брановицькому, на честь якого в Києві названо вулицю та відкрито меморіальну дошку на фасаді технікуму, який закінчив кіборг. Він, учасник Революції гідності, пішов на війну добровольцем.
— Коли Ваня Зубков загинув, Ігор ще допомагав важкопораненим на території пожежної частини,— чергує слова зі слізьми мати героя Ніна Брановицька.— Син навіть не знав, що ДАП, героїчний захист якого тривав 242 дні, наші тоді вже полишили.
Потрапивши у полон до бойовиків, Ігор Брановицький зберіг життя своїм побратимам, назвавшись кулеметником підрозділу. Тому його після тривалих катувань і вбили. Бо кулеметників, снайперів, розвідників вороги не залишали у живих.
Оборонець Донецького аеропорту Юрій Сова бачив, як знущалися з полоненого: «Ігорю стріляли по ногах із травматичного пістолета. Вистрілять і кричать: «Бачиш, стоїть і не падає». Запитували: «Ти що — патріот?». Ігор відповідав: «Так, патріот…» Вони від того ще більше навісніли й били його… А потім застрелили».
На місці дислокації батальйону встановлено меморіал із капличкою. На чорних гранітних скрижалях — імена героїв, що полягли в Донецькому аеропорту, Пісках, Опитному, Авдіївці… У роковини підрозділу до пам’ятника була покладена гірлянда з живих квітів.
РІЗНІ РОЗМОВИ
Опісля відбувся концерт «музичного батальйону», що складається зі справді народних артистів із села Бугаївка, що в Ізюмському районі. До них приєдналася й Ада Миколаївна Роговцева. Селяни разом з керівником господарства Андрієм Ровчаком приїхали у Костянтинівку, маючи в обозі пухкі білі короваї, всіляку смакоту. Привезли навіть карасів, пійманих у власних ставках і запечених у сметані. А ще вчителі, працівники культури, доярки й механізатори, окрім своїх люблячих сердець, дарували воїнам пісні, музичні номери, хореографічні композиції. Ада Роговцева також ділилась із бійцями теплом своєї душі.
— Яке це щастя приїхати до цих людей,— не приховувала хвилювання артистка.— Слова тут мало чого варті. Варті обійми, радість зустрічі.
А ще Ада Миколаївна нарікала, що багато людей навіть не здогадуються, як живеться місцевим у прифронтовій зоні. Їм лише раз на тиждень на свій страх і ризик привозить хліб командир батальйону. По одній буханці на родину. Все, на жаль, не так гарно, як розповідають деякі політики.
— Війна триває. Це — бійня, відчай, кров і смерть. Мені дуже хочеться, щоб у кожної родини було вдосталь хліба. А ще, щоб люди не вмирали від бомб, снарядів чи горя, що вбили рідного або коханого, — ділилася наболілим артистка. — Ще два роки тому мене запрошували грати у виставах у Москві. Але для кого це робити? Для тих, хто ненавидить мою землю, мою мову? Ми ж не переступили жодного сантиметра їхньої землі. Тож будь-які розмови із росіянами я припинила…
Тоді як розмова Ади Миколаївни в Костянтинівці з тими, кого вона шанує й любить, із захисниками України, була довгою і щирою. На прощання всі ми бажали одне одному перемоги.
Леонід ЛОГВИНЕНКО